7. ОПЕРАЦІЯ «КУРКА-ПЕРЕСЕЛЕНКА»

У Петрівцях є одна непорушна істина: курка — не просто птах, а стиль життя. Вона всюдисуща. Вона все чує. І якщо в тебе в селі сталася дивна історія — десь поруч була курка. Або брала в цьому участь.

Все почалося у вівторок. Той самий вівторок, коли баба Настя вирішила, що треба «зробити ротацію пташиного контингенту». Тобто віддати одну курку тьоті Валентині з сусідньої хати, бо та своїх пропила.

— Миколко! — гукнула вона з-під сараю. — Завтра ти відведеш курку Марисю до Валентини.

— Курку?! А чого не кішку?

— Бо кішка — то хижак. А Марисю треба переселити гуманно. Як в ООН!

— І що я з нею зроблю?

— Доведеш. По дорозі не загуби. І не віддай першому зустрічному.

Я подивився на Марисю. Вона сиділа на жердині з виразом глибокої недовіри. Курка стара, досвідчена, пережила три зими, один весільний скандал біля клубу, і ще напад їжака. Вона мені одразу не сподобалась.

— Васька, ти підеш зі мною?

— Я? Та я вчора на неї глянув, а вона глянула на мене так, що я ніч не спав!

— То тим більше! Не можна її одну залишити — вона втече!

— Може, зав'яжемо їй очі?

— Може, зав'яжемо собі очі і зробимо вигляд, що нічого не було?

На ранок усе було готово: мотузка, торба для зерна (як запасний варіант перевезення), відро з водою, компас, хліб на перекус і курка Марисю в руках. Вона дивилася на нас, як генерал, якого ведуть у заслання.

— Тільки дивись, щоб вона дійшла, — сказала баба. — Бо якщо ні — будеш сам яйця нести, зрозумів?

Ми рушили. Курка йшла повільно. Потім різко зупинилася. Потім сіла. Потім клюнула мене в палець.

— Марисю, не починай! Ми тут по-людськи!

— Може, понесемо її?

— Я тобі дам понесемо. Вона важить більше, ніж мій рюкзак у школу.

Після п’яти хвилин уговорів, курка, зітхнувши, встала й рушила сама. Я не жартую — встала і пішла, як акторка, що погодилась на другорядну роль. Але тільки ми дійшли до перехрестя, вона пірнула у кущі.

— Лови її! — закричав я.

— Я в шльопанцях!

— Та хоч на колінах, але лови!

Ми ганялися за куркою тридцять хвилин. Вона бігала, як марафонець. Летіла через городи, залазила в бур’яни, перестрибувала калюжі, кудкудакала, зневажала, і врешті залізла в чиєсь відро.

— Тримай! — кричав Васька, накриваючи її кришкою з під молока.

Ми сиділи на траві, пітні, подряпані, але з перемогою в руках.

— Слухай, а вона не курка. Вона ніндзя.

— Ніндзя-переселенка, — сказав я.

— Назвемо це… операція “Курка-переселенка”.

— І більше таких операцій ми не проводимо.

Коли ми все-таки довели її до тьоті Валентини, та сказала:

— О, яка гарна! Це шо — з родоводом?

— Це з характером, — сказав Васька. — І трохи психічно нестабільна.

Ми передали курку, випили компоту, з’їли по огірку і вже збирались іти, як Марисю вирвалась і побігла… назад до хати!

— СЕРЙОЗНО?!

— Вона хоче повернутися!

— Та вона… вона ПАМ’ЯТАЄ шлях додому!

І ми знову бігли. За нею. По тому самому маршруту. Через бур’яни, калюжі, клумби й копиці сіна. Вона — вперед. Ми — за нею. І врешті, влетіли у двір разом.

— Вона шо, вернулась?! — спитала баба.

— Вона не хоче переселятись! — відповіли ми в унісон.

— Та ну її, — махнула рукою баба Настя. — Може, й справді — доля. Хай вже живе. Я не проти.

Марисю поставили на подвір’ї. Вона обтрусилась, гордо кудкудакнула і залізла на жердину. А ми з Ваською сіли в тіні й мовчки пили воду.

— Слухай, — сказав я. — А якщо курка — більше ніж просто птах?

— Якщо вона — символ свободи?

— Або агент?

— Або… бабусин дух у переродженні?

— Не виключено.

З того часу ми її не чіпали. Вона стала головною куркою в дворі. Ходила, кудкудакала, дивилась із зверхністю на інших і навіть раз ледь не проковтнула сірник.

А ми… ми знали: ніколи не недооцінюй курку. Бо за нею може бути ціла операція.