5. ЯК МИ З ВАСЬКОЮ ВІДКРИЛИ ДЕТЕКТИВНЕ АГЕНТСТВО

Все почалося після того, як ми з Ваською подивилися по телевізору три серії підряд «Коломбо». Потім дід Павло перемкнув на футбол, баба Настя вдарила ложкою по батареї, бо хтось знову вимкнув її серіал, а ми, надихнувшись, вирішили: в селі Петрівці настав час справжнього детективного агентства.

— Ми ж усе життя тренувалися, — сказав Васька. — Пригадуєш, як знайшли загублену капусту баби Галі?

— Вона просто була в тебе в рюкзаку.

— Але ми її ж знайшли!

— Так, аргумент, — кивнув я. — Але для серйозної справи нам треба база. Штаб. Офіс.

— Є сарай. І старий стіл. І табличка «Обережно! Злий пес».

— А в нас навіть пса нема.

— Тим краще — будуть боятись.

Ми розташували штаб у дідівському сараї. Вивісили напис «Детективне агентство “Правда і Вареники”». Вареники — це була умова баби Насті, бо вона постачала нам обід. Правду — бо це звучало красиво.

— Хто буде шефом? — спитав Васька.

— Хто приніс більше вареників — той і шеф.

— Значить, баба Настя — шеф, — зітхнув він.

Перший клієнт з’явився несподівано. Кіт Тишко. Тобто він просто зайшов у сарай і заснув у коробці з інструментами. Але ми вважали це добрим знаком.

— Якщо кіт довіряє — нам довірять і люди, — сказав я.

І ми не помилилися.

Вже наступного дня прийшла баба Галя. Вся в хустці, з важким поглядом і шепотом:

— Хлопці, в мене зник… огірок.

— Один?

— Так. Великий. Я його ростила три тижні. Годувала компотом. Говорила з ним. А сьогодні — нема.

— Хтось вкрав?

— А хто ще? Я підозрюю бабу Шуру. В неї завжди все краще. Але не цього разу.

Ми почали справу під кодовою назвою «Огіркова змова». Я записав усе у зошит.

— Отже: місце злочину — город. Об’єкт — огірок. Мотив — заздрість. Підозрювана — Шура.

— А свідки?

— Курка Гертруда. Вона все бачить.

Ми почали розслідування.

— Гертруда, говори! — казав Васька.

Курка мовчала, дивилася зневажливо й клюнула його в палець.

— Це погана курка. Вона точно щось приховує.

— Або просто курка.

Ми пробралися на город до баби Шури. Тобто через паркан перелізли — але ж для розслідування!

— Васька, обережно, вона має очі в потилиці.

— Це жарт?

— Ні, вона вчора крутила головою на 180 градусів. Я бачив.

— Тоді йдемо навшпиньках.

Ми наблизилися до грядки. І тут — ОГІРОК! Огромезний, соковитий, з підозріло знайомою плямою у формі качки. Такий самий, як описувала баба Галя.

— Це він! — прошепотів я. — Її огірок!

— Вкрала! — прошепотів Васька. — Це треба зафіксувати.

— Є камера?

— Є пластилін. Зліпи.

Ми зліпили огірок в мініатюрі й понесли бабі Галі.

— Він у неї! — повідомили ми.

— Я знала! — зраділа вона. — Але тепер потрібен план повернення!

— Викрадення?

— Ні! Перемога! Завтра — конкурс на найбільший огірок. Ви повинні повернути мого і виставити його!

— Ми? Та ми ж... діти.

— Ви — детективи. Честь агентства “Правда і Вареники” на кону!

Ми не могли відмовити. Особливо, коли баба Галя принесла пиріжки.

Операція “Огірок-реванш” розпочалася вночі. Ми взяли ліхтарик, сітку, відро і кота Тишка — для маскування. Перелізли паркан, зайшли на грядку, схопили огірок і...

— СТОЯТЬ! — пролунало з темряви.

— ААААА! — закричали ми.

Перед нами стояла баба Шура. В халаті. З лопатою.

— Ви шо тут робите, розбійники малі?

— Ми... ми розслідуємо...

— Це мій огірок!

— Він баби Галі! Він має форму качки!

— У мене всі такі!

— Та ну?

— Та! А ви лізете, як злодії!

— Ми чесні!

— Тоді вертайте назад, поки не зроблю з вас рагу!

Ми втікали, як ніколи. Але без огірка.

Наступного дня ми прийшли до баби Галі з порожніми руками й сумними обличчями.

— Вибачте. Ми… не змогли.

— Ну й не треба. — Вона усміхнулась. — Бо вранці знайшла його під лавкою. Курка Гертруда його згризти хотіла.

— То він був у вас?!

— Така вже справа — город.

Ми з Ваською сиділи під деревом і мовчали. Васька перший порушив тишу:

— А ми ж майже були героями.

— Зате ми чесні.

— І голодні.

— Ходімо до баби Насті. Може, ще залишились вареники.

— І нова справа…

— Обов’язково буде.