4. КАРТОПЛЯНА ВІЙНА 2020

Якщо хтось скаже вам, що сільське господарство — це нудно, сміливо плюньте йому в вареник. Бо якби він був у Петрівцях у 2020-му році, то знав би: копання картоплі — то не робота. То війна.

Той день почався, як звичайна субота. Сонце припікало, як праска на третій швидкості. Повітря було густе, мов бабин борщ, а в повітрі витала тривога, що ось-ось щось піде не так. І воно пішло.

Я, Миколка, прокинувся від гучного грюкання ложки об каструлю.

— Підйоом! — кричала баба Настя. — На картоплю!

— Бабо, може після сніданку?

— Ха! Там уже черв’яки снідають! А ти, як пан, будеш спати?

— А може, ще 15 хвилин…

— 15 хвилин — то вже обід! Давай у шорти й марш на поле!

Я зітхнув, натягнув ті самі шорти, в яких ще минулого року впав у гноївку, і поплентався до подвір’я, де вже зібралася бригада: баба Настя, дід Павло, тьотя Маруся, дядько Гриша й я — головна робоча сила. Ну, і Васька, мій вірний товариш у всіх халепах.

— Ти знаєш, що ми, можливо, не повернемось? — сказав він, драматично дивлячись на обрій.

— Якщо копати, як минулого разу, то ми там і помремо, — відповів я.

— А якщо нас накриє градом?

— Або викрадуть інопланетяни?

— Або з’їдять кроти?

— Досить балакати! — гримнула баба. — За мною, трудові резерви!

Ми вирушили на фронт — поле за старою стодолою, що тягнулось аж до лісосмуги. Там чекали рядки картоплі, мов ряди солдатів у строю. Вони мовчки просили пощади. Але ми були безжальні.

— Копай, Миколко, — казала баба. — Не жалій. Вона вже стара. Вона чекає на тебе!

— Бабо, мені здається, одна шепоче.

— То вітром принесло. Давай далі.

Копали ми з ранку. Сонце пекло так, що навіть мій мозок почав м’яко запікатись. Дід шмаркнув, витер лоба і сказав:

— У 86-му було ще спекотніше. І картопля дрібніша.

— А в 2020-му буде легенда, — відказала баба. — Бо ми сьогодні закопаємося в історію!

І тут почалося…

Васька, копаючи, витягнув ідеальну картоплину. Вона була гладка, рівна, велика, з нальотом золота.

— Дивись! — вигукнув він. — Це ж... Королева Картопельна!

— Та не вигадуй! — сказав я. — Вона просто… ну… нормальна.

— Нормальна? Та це символ нашої боротьби!

І замість того, щоб скласти її в мішок, він жбурнув її... мені в груди.

— За трудовий народ! — вигукнув він.

— Ах ти ж… — прошепотів я, взяв іншу картоплину й кинув у відповідь.

Картопля влучила йому прямо в лоба.

— Це війна, Миколко.

— Починається...

Відтоді все перетворилось на хаос.

Картопля літала над полем, мов снаряди. Дід Павло, який саме заснув на мішку, прокинувся від удару бульби в п’яту.

— Ви шо, здуріли?! — загукав він. — Я ще не похований, а ви вже штурмуєте?!

— Ми в окопі, діду! — крикнув Васька.

— Це не окоп — це яма з-під бур’яну, йолопе! — відказав дід.

Баба Настя намагалась зупинити битву, але отримала три картоплини в фартух і одну — в таз.

— Ой, діти, — сказала вона, — ви або гиньте, або копайте. Бо обід буде тільки для тих, хто вижив!

Ми копали. Але вже з боєм. Кожна картоплина, яку витягав, я або кидав у відро, або — у Ваську. І навпаки. Так тривало до полудня, поки баба не заспівала:

— Їжте, бо охолоне!

Обід був святим. Навіть під час картопляної війни.

Ми їли на траві. Хліб, огірки, сало, компот з сушених груш. І, звісно, варена картопля. Васька підняв одну й сказав:

— Хто б міг подумати… ми їмо полеглих.

— Вшануймо їх мовчанням, — відповів я.

Ми мовчали три секунди. А потім почали сміятися, поки з носа не полився компот.

Після обіду ми вирішили підписати мир. Бабуся вручила нам по ще одному відру й сказала:

— А тепер — реально копайте. Бо наступного разу — сапи вам в руки, а не вареники.

До вечора ми накопали п’ять мішків. Уся родина сяяла, мов ті картоплини під сонцем. Дід відкрутив півлітра домашньої. Баба пекла деруни. А ми з Ваською сиділи на мішку, розглядаючи залишки «зброї».

— Миколко?

— Ага?

— Знаєш, я запам’ятаю цей день.

— Я теж.

— Бо це була… війна.

— Картопляна війна 2020.

— Ага. Але ми перемогли.

— І ще будемо щороку воювати.

— Тільки, будь ласка, в шоломі.

Ми обнялись. Як ветерани. Як герої. І тихо захрустіли молодою картопелькою.