13

Бабуся розповіла про своє складне життя, про евакуацію, про те як поховала свого чоловіка. Якраз сьогодні річниця. Тож ми випили не цокаючись по п'ятдесят за упокій. Закусили  борщиком з печі, а це вам не те що в ресторані – це отой самий смак дитинства.

Попри все, бабуся була життєрадісна, на одне лише бідкалася, що автокрамниця лише раз в тиждень і що колись велике село з власним колгоспом, стало хутором, а скоро і взагалі зникне. Але звикла вже так. Зате природа. І дійсно тут навіть дихалося легше, не що в місті з його загазованістю.

Ми трохи допомогли старенькій. Занесли їй до господи два відерця водички, бо хоч криниця була і не далеко, але... Нарубали дров. Хоч якось віддячили за гостинність. Та й рушили далі.

Олег дорогу знав добре, та й на маршруті більше такого цікавого нічого не було, тож ми швидко повернулися у точку дислокації. Мене ця мандрівка дуже втомила, якщо чесно, очікував я трохи іншого. Але, принаймні, тепер мене не буде так мучити це питання, як до цього. Так би мовити, один пунктик можна викреслити.

Через втому вирішили переночувати тут, і вже зранку вирушати до Києва, а там, як то кажуть, в кожного своя дорога.

Набігались ми знатно, тому повечеряли й тихо вложилися. Кожен думав про своє, чи може геть нічого не думав, бо втома то така річ...

Цю ніч мені не снилося нічого. Я спав своїм звичайним „мертвим” сном. І на відміну від попереднього разу, Олег мене не будив, прокинувся я сам. При чому Олег ще спав.

Я встав і поставив чайник. Дико хотілося закурить, але в будівлі було не зручно, та й не мав я такої звички, а виходити... по перше стрьомно, а по друге я й не знав як, хіба здогадувався. Тож балував себе чайком.

Коли я вже майже допив свій напій, якраз і Олег прокинувся. Він також приєднався до чаювання. Тим більше йому за кермо. Після чайної церемонії зібралися і пішли на вихід.

Олег, як і минулого разу, файно все замаскував, а лише потім рушили по тій же дорозі. Пейзаж був похмурий, ще й почало мрячити. Настрою це звичайно не додавало.

Всю дорогу мовчали, лише приймач, котрий час від часу доводилось налаштовувати, тихенько булькотів популярними мелодіями, або бадьорими голосами дикторів. І як їм тільки це вдається в таку рань, чи вони реально затяті жайворонки, чи просто під енергетичними напоями.

Врешті показався знак «Київ», а потім будівля вокзалу.

— Звідки забрав, туди й доставив. – мовив Олег і простягнув п'ятірню.
— Дякую за чудову подорож, – мовив я, потиснувши йому руку. – Бувай.
— Бережи себе і не перечіпайся більше на рівному місці, – посміхнувся він.

Я вийшов з машини, помахав на прощання і пішов до каси вокзалу. Ще трохи і я буду вдома, відлежувати свою відпустку, хоча... Так і тут є але... Бо ж город ще ніхто не скасовував, бо  як любив говорити мій дідусь: „Весна весь рік годує”. Але відіспатися кілька днів все ж потрібно.

Я придбав квиток, і скажу вам вчасно, бо до поїзда лишалося буквально десять хвилин.