10

Рівень надскладний, але ж я не я, якщо його не пройду. Але... Знову але... Не зараз, бо смарт загудів і вискочило сповіщення. Невже батарейка, але ні. Що за день здивувань. На екрані висвітилось «Доступна відкрита мережа Wi Fi».

До біса ту гру, спробую зв'язатися з Олегом, оце він буде шокований, якщо не втік звичайно. Але... Після підключення смартфон погас, потім перебрав всю палітру кольорів, тест системи, чи що? А потім синхронізувався з великим монітором... Що ж це коїться, скільки вже можна? Тут що хакерська контора якась, чи що?

Мої нерви були на межі, ще б трохи і я запустив би гаджет в екран, але на ньому замість картинок в правій частині висвітилося «Привіт»

— Ну привіт, – скептично відповів я в голос.
— Вітаю тебе, ти таки дійшов до цілі, – висвітилося на дисплеї.
— Що за...
— Ти новий коректор мікрокоду.
— Якого в біса коду, який коректор? – я вже починав закипати, ну що за жарти, так же можна і з глузду зʼїхати, чи може я вже того...
— Мого коду.
— А хто ти, досить з мене вже цих жартів!
— Я Земля!!! – це вже я почув, при чому голос був таким одночасно мелодійним і моторошним, звучав він звідусіль, чи просто в мене в голові, я ніби збожеволів.
— Планета, чи що? – ледь чутним голосом промовив я.
— Якщо тобі так зручно, то так, але ви люди помиляєтесь. Я, то вашою мовою, операційна система, яку вже треба трохи оновити, надто багато помилок.
— Що?.. Як так і чим я можу зарадити?
— Якщо мене не виправити, то ваш світ скоро перестане існувати. В тобі є код творця, ти можеш мене підправити.
— Тобто ти якась програма, штучний інтелект?
— Ні, так, неточне визначення. Скоріш за все, я вся ваша віртуальна реальність.
— Матриця чи що, тільки такого мені ще не вистачало, а можна зразу синю, чи яку там таблетку, щоб прокинутися в себе вдома і забути це все, як страшний сон.
— Ні, я не машина, яка взяла вас в рабство. Та і вас поза межами мене просто не існує... Це довго пояснювати вашою мовою, але мені потрібна твоя допомога, просто натисни он ту зелену кнопку, і таблеток ніяких немає, вибач.
— І що буде, як натисну?
— Ти зрозумієш. – мені навіть здалося, що ця Земля, ким би вона не була посміхнулася, а символи в лівому кутку так і бігли.

Вибору мені не давали, тому я натиснув на кнопочку, котра якраз засвітилася. Не знаю, що відчували герої «Матриці» коли їм „прописували” нові знання, а я мало не відкинув копита. В очах зарябіло тими клятими символами, потемніло, потім засліпило сяйвом, у вухах з'явився шум.

Не знаю, як довго це все тривало, час,  на деякий час, для мене втратив сенс. Вічність і водночас мить. Але після цього символи мені стали знайомими, і іноді я вгадував слова на кшталт «і», «або» «не», «так» та інші. Це дійсно було схоже на якийсь складний код програмування.