9

Про всяк випадок вщипнув себе. Але ж ні, нічого не змінилось. Гукнув Олега, але у відповідь лише тиша. Що ж доведеться розвідати, що тут і як.

І я пішов коридором. Вигляд він мав, ніби тільки побудований, кахель аж блищав своїми блідо-блакитними переливами, аж не віриться. Навіть лампи, хоч і були старого радянського зразка всі працювали. І головне тут було стерильно чисто. Навіть пилу не було. Я, мабуть, таки сплю. Чи може дійсно тут, під прикриттям зони відчуження, експерименти експериментують.

Коридор різко повернув, а за рогом було якесь приміщення. Діватися було нікуди, тож я почимчикував туди. Двері автоматично відчинилися, я навіть не встиг підняти руку, хоча для чого й сам не знаю, бо видимих ручок не було. Двері були з гладенькою поверхнею сіро-металевого кольору. Суцільні, з товстого металу, але звісно до бункерних їм було ще далеко.

Кому розкажеш не повірять. Дозиметр теж мовчав, його покази взагалі мене дивували, бо показував він 1 мкР. На скільки низький рівень я взагалі не очікував. Це ж нижче навіть природного фону.

Я зайшов і очі, котрі, здавалося б уже звикли до всього, ще раз округлилися до розмірів гривні. Вся кімната ділилася на дві частини в одній величезний монітор, і якийсь щит керування, в іншій розкішний диван і біля нього невеличкий журнальний столик. І мало того, що це все працювало, то ще й з одного боку пливли символи, мов у фільмі матриця, а з іншої слайд-шоу. Від розваленого реактора, до хмарочосів. Якийсь сенс знайти було важко. Картинки так часто мінялися, що дивитися довго було не можливо.

Я підійшов до пульта, і... очікувано нічого не зрозумів. Ніби звичайна клавіатура, але символи на ній незрозумілі. Крім неї тут було ще куча тумблерів і кнопок, які торкати я побоявся. А раптом це управління якимось експериментальним реактором. Ні одного вибуху на цій землі досить, ще той он тільки вкрили тим ангаром, чи як там вони кличуть «Аркою».

Тож зважився і попрямував на диван, виклав консерву, вона була добряче помʼята, пляшку, котра взагалі чудом вціліла, шмат ковбаси та хліба.

„Що ж будьмо!” – сам до себе мовив я, і навхильці відпив з пляшки гарний ковток оковитої. Жар потік вниз до живота, а потім розтікся по тілу. Я відгриз ковбаси й взявся за обдумування ситуації.

Що ж виходить, я випадково потрапив до якоїсь таємної кімнатки, в якій спитати поради нема в кого, хоча це можливо навіть плюс. Але ні якогось телефону, ні рації тут теж не було, крім мого звісно. Хоча який то телефон – так кусок пластику, адже мережі тут не було, та й після падіння в нього якісь глюки, не інакше...

Попробувати погратися ним чи що. І я зайшов в одну з ігор. Наразі це була «homescapes» – гра по типу три в ряд. Іноді рівні в ній були не легшими нинішньої ситуації. До речі, без інтернету вона довго вантажиться, але нині вона миттєво показала свою кнопку «играть». „Що ж давно не міг пройти цей рівень” – подумав я і натиснув на кнопку рівня 1888...