8

— Микито, ау! Де ти там? Ти живий? 
— Та живий, – ледве мовив я, бо хоч впав на ранець, але все ж забився. – І навіть цілий.
— От халепа, як же тебе звідти вийняти, – видно було що Олег нервував і не дарма. – Ще й, як на зло, мотузки не взяв, добре піду подивлюся може щось знайду.

І він пішов. Я ж підвівся. Так спина боліла, синець видно буде.
Робити було нічого і я вирішив оглянути місце куди потрапив.

Це була циліндрична споруда, для чого тільки не відомо, діаметром метрів двадцять. Зверху люк трохи більший звичайного каналізаційного.

Знічев'я, я почав проходжувати по колу. Глянув на телефон, о чудо він був цілим. „Що за нах...”, – вилаявся я, бо на дисплеї світилася дата 31 лютого і вона мигала. Я таки вдарився головою...

Потім я випадково наступив на якусь цеглину і... Я не повірив своїм очам – стіна роз'їхалася утворюючи прохід. За ним був коридор, в якому почали розгоратися лампи денного світла, з таким характерним звуком.

„Та щоб йому... Не може бути!” – сказати, що я був шокованим – нічого не сказати. Оце так відкриття. Ще й вигляд, ніби секретна база, чи це вона і є, і зараз з-за рогу вигляне черговий з КДБ і все – подорож у Магадан.

Але тут ні душі. І тиша, лише моє дихання і мирне гудіння ламп. Що ж робити. Я знову зіткнувся з правом вибору. Або чекати Олега, але чи знайде він щось, і чи не втече взагалі? Або ж розвідувати далі цей обʼєкт.