7

Через втому, набуту пішим походом, заснув досить швидко. Чи то тільки здалося, що заснув. І до тепер не розумію. Але якщо то був сон, то він був у відмінній якості. Це навіть не хвалене «3д».

Буквально за хвилину після відбою почулося, як же це правильно виразити словами. І шум не шум, і писк не писк, і тріск не тріск. Відкрив очі й гукнув Олега, але його поряд не було, а навкруги, попри нібито ніч, було світло, як вдень.

І раптом, ніби як налаштовують радіоприймач на хвилю, шум почав вщухати. Спочатку проступив стук, ніби азбука морзе, чи щось таке, а потім ледь чутний голос, чимось схожий на голосового асистента.

„Твоя мета вже поряд. Не зупиняйся. Ти обраний.” – і все стихло і потемніло. Я спробував підвестися. Але... Ну блін кляте АЛЕ. Знову воно вклинилося в моє життя. Я раптово втратив свідомість.

— Рота підйом! – у своїй манері Олег розштовхував мене.
— Та хай йому нехай, – вилаявся я, бо реально не виспався, бо або толком не спав, або клятий сон вибив мене геть з колії.
— Давай прокидайся, вже світає. Бо так толком і не роздивишся зони.

Я ще щось пробурмотів, згадуючи не злим-тихим, але підвівся, отримав свою порцію кави. Так Олег вже встиг навіть її заварити, і запалив. Ніяк не покину цю лиху звичку. Особливо рання процедура, ну ви розумієте мене, мабуть. Немає нічого ліпше закуреної цигарочки в поєднанні з вранішнім ритуалом... кави. І те що ви подумали також, правда вже без кави.

Отже, поснідавши ми спакували наші наплічники й рушили до „мети”. А точніше до «Дуги». Зарослі, хоча ще лише покривалися першою зеленню, все ж докучали. А заросло тут знатно без людського впливу.

— Ось і ворота комплексу, – вказав Олег на брами, що ледве трималися на своїх петлях і здавалося, що найменший порив вітру відірве їх.
— Картина маслом, – дістав я смарт і сфотографував цей апокаліптичний вигляд.
— Таки так, час не жаліє нічого, хоча, як бачиш, поки не владний над антеною.
— Всьому свій час, – мовив я, хоча звідси вона мала ще більш дивовижний вигляд, а воно й не дивно, до неї тут кількасот метрів, а сама вона вище ста метрів у висоту... 
— Ходімо подивимось, поки вона ще є.
— Ходімо.

І ми пішли, пройшовши напіввідчинені ворота. І я так замилувався, величчю радянської військової міці, що не помітив кимось скомунізжений люк. І так, з моїм щастям полетів вниз, навіть рюкзак ніде не зачепився, як на зло. Вмію ж я вляпатися на рівному місці.