4

Попивши кави, ще трохи переглянув стрічку фейсбук. Але не довго.
Все ж дорога своє дала. І навіть натуральна кава не справилася з моєю втомою. Тому зрештою я поставив гаджет на зарядку і відправився до дивану.

— Що, ранок добрим не буває, прокидайся соня. – розштурхав мене Олег, сам він був у повному бойовому, не вистачало лише ранця за плечима.
— Буде він тут добрий, – мовив я та пішов вмиватися.

На столі вже була яєчня та кава. Перекусивши та одягнувшись я був готовий до пригоди.

Ми вийшли з будиночка і Олег позачиняв все і поставив на сигналізацію. І ми вирушили в невідомість. Точніше, то для мене тільки невідомість, бо Олег же провідник.

Йшли тихо, все-таки патрулі ніхто не відміняв. Не пройшло й пів години, як ми дісталися до огорожі. Ну як огорожі, одним словом, ці шматки дроту колись нею були. Нині ж дріт проржавів, стовпчики прогнили. Вітер дмухне і вся конструкція розпадеться. А от табличка ще дивом була читабельна: «Оп_сно высокая рад_ация».

Ми звісно не зважали, перейшли через колючку, і пішли в глиб зони. Майже нічого не змінилося, все той же ліс, ті ж запахи, навіть детектор мовчав. Я навіть подумав, що він вимкнувся, чи зламався. Перевірив, ні – прилад відсвічував зеленим і показ був 15 мкР.

— Ще рано в нього вдивлятися, – помітив мої маніпуляції Олег. – Тут навіть чистіше ніж в Києві. 
— Та ладно, як таке можливо?
— Природа відновлюється швидко, пилюку змило дощами, щось поглинули дерева та трава, до речі піднеси до землі.

Я підніс прилад до землі, і дійсно цифри пішли вгору, але все одно 20 мкР це в межах норми.

— Дійсно при землі фон збільшився.
— Норм, пішли, бо так і не дійдемо до покинутого хуторка.

І я покрокував за ним. Поступово ми таки вийшли з лісу і... зустріло нас кладовище. Хрести вже майже всі струхли, а от камʼяні пам'ятники ще були досить міцні. Не знаю чому, але мені приглянувся один з них. Дивний він якийсь. Це була куля на квадратові. Я підійшов до нього і був здивований вдруге.

— Дивися, прикол: «Умеръ 31 февраля 1888», – було викарбувано на ньому.
— Хм, дивно, я до цього якось не заглядав сюди, може пізніше якісь пранкери домалювали, але ж ні ніби оригінал. – разом зі мною дивувався й Олег. – Тим більш глянь, який рік, може тоді і було таке, а втім, хтозна, сфотографуй – буде на пам'ять.
— Ок, але ліпше ти, хочу, щоб і я був на фотці, – і я передав йому свій смарт.

Після „фотосесії” побрели далі. Неподалік знайшлися рештки хутора. Де-не-де ще не до кінця розвалені хатини, а де лиш купка глини. Видовище ще те.

— „Дєревня новічков”, лише Сидоровича і тих новічков не вистачає.
— Ага і зброї не вистачає разом з мутантами, – чи то посміявся, чи то серйозно мовив Олег.