3

Покатавшись трохи лісом, врешті підʼїхали до покинутого подвір'я. Олег вивернув кермо, та повів машину у двір. Воріт давно вже не було, вочевидь стали жертвою мародерів, що не цуралися навіть з Зони Відчуження тягати металолом, не те що тут, за її межами.

Видно було, що тут все підготовано. Заїхавши в сарай, вийшли з автівки.

— Ти ж все взяв, по списку.
— Звичайно, провіант, вода, павербанк, телефон з жпс, мало не мовив „ПДА”, – посміхнувся я, продовжуючи переглядати вміст рюкзака, – Пляшка горілки є, запасний одяг в пакеті, дощовик, запальничка, сухий спирт... Ніби все є.
— Це добре. У мене є ніж, і туристична сокирка, про всяк випадок. Погода ніби не погана, але ж ти в курсі, як вона швидко міняється. – сказав Олег і взявся маскувати свого металевого друга.

Чесно, якби я не знав, навіть не так, якби я сам особисто, щойно сюди не заїхав, то подумав би, що тут не ступала нога людини вже давно. Як файно замаскував все Олег, навіть слід від шин підмів віником з гілля. Ще й так... Одним словом – майстер. Чи то він у розвідці служив, чи від природи такий. А хто ж його знає.

За пів години все було влаштовано і ми зайшли до хати. Зовні це була на вигляд надзвичайно аварійна будівля. Страшно було туди заходити.  Але всередині...

Двері, які здавалися трухлявими, були металеві, пофарбованими певно якимось художником, ще й мали електронний замок. Вікна підозрюю були теж не простими. Всередині ж підлога була трохи втоплена, вся хата  була таким собі напівпідвальним приміщенням, до речі з непоганим ремонтом. Тут були і зручні дивани для відпочинку, і кавоварка, і кухня, і телевізор, і головне електрика.

Сюди вів десь кабель, бо поряд не те, що проводів не лишилось, а й від опор лишилися лише бетонні стовпчики, до котрих свого часу кріпилися дротом дерев'яні стовпи.

— Відчувай себе як вдома, але не забувай, що в гостях, – мовив Олег і засміявся. – сьогодні вже пізно кудись йти, тому заночуємо тут, бо тут хоч і не Зона з вашого «СТАЛКЕРа», але без ліхтаря йти можуть лише самогубці, а з ліхтарем може і патруль помітити.
— Патрулям краще не попадатись?
— Так, але не переживай вони по периметру більше, хоча звичайно й біля ЧАЕС їх багато. Тим більше нині там будівництво століття.
— Тобто я ЧАЕС не побачу?
— Побачиш, побачиш... Все буде ок.
— Гаразд, – і я натиснув на кнопку кавоварки. Вона зажужала, заскреготіла, але таки за хвилину я пив ароматний напій під звуки якогось телешоу. Настрою гратися з пультом у гру „перелистай канали” не було, до слова, зовсім.