2

Отож полетіли ми, як підбитий боїнг, по наших чудових дорогах. Як полетіли, десь на швидкості черепахи. Бо як годиться, разом зі снігом десь зійшов і асфальт, чи його дійсно зʼїли ті, хто пропагував їсти сніг, щоб скоріше літо... Якось так. Комфорт машини теж бажав бути ліпшим, але де наше не пропадало.

— Треба тебе трохи підготувати, чи що, – мовив Олег об'їжджаючи чергову яму, розміром з кратер, котрий лишив по собі „астероїд – вбивця динозаврів”.
— А що там готуватися?
— По перше, відкрий бардачок і візьми он той, так, так отой жовтий прибор, – на приладі був напис „Припять”, – то „ счетчік Гейгера”, якщо по простому.
— А я думав, що детектор аномалій, – вирішив пожартувати я.
— Понагулюються, блін... Ладно, то все лірика. Він показує і пищить, і підсвічує. Зелена шкала – то норма, жовта – то допустиме випромінювання, а як червона – то ноги в руки. Зрозумів?! – такий серйозний, аж плакати хочеться, чимось він мені нагадав товариша капітана Рябенко. Ще той пройдисвіт був. Як був, і нині, мабуть, таки є, але слава Богу, без моєї участі.
— Так ти ж поряд будеш? Чи заведеш у хащі й бувай здоровий?
— Звісно буду, але... – знову але, воно що мене переслідує? – Всяке буває. Тож слухай, так би мовити, інструктаж.
— Слухаюсь, товариш капітан! – якось саме вирвалось.
— Жарти потім. Отже. Загалом фон там майже в скрізь в нормі, але є ділянки, в яких ліпше не затримуватись. Ще є патрулі, тому пересуваємось там, ніби ми шпигуни. І останнє, гра грою, і ми звичайно побуваємо в знакових місцях, але тут реальність. Мутантів нема, але небезпеки і так вистачає. Все ж будівлі давно без ремонту і все таке...

Він ще довго „втирав” політінформацію, чи він дійсно колишній військовий, чи просто любить, щоб усе по плану. А дуже „хороша і європейська” дорога давала змогу змучити і його, як водія і мене, як слухача. Але альтернативи не було. Та й поради Олега дійсно можуть стати в пригоді.

Так потихеньку ми добралися до ґрунтовки, де наша швидкість таки збільшилася. Їздили очевидно тут не дуже часто, заодно й сніги, і волога надмірна вже трохи вивітрилися. Навіть уявити не міг, що по ґрунтовій дорозі їзда буде комфортніша.

Так уже трохи бадьоріше ми заїхали у хвойний ліс, що своєю зеленню радував око. Бо ж поки навколо звичайні дерева тільки починали оживати, вічнозелені сосни навіть не думали „помирати”, хоча думка лісника, можливо була й інакша. Але нині вони собі зеленіли, такі красиві, високі, аж запах мандаринок пронісся в уяві.