Глава 7

Світ грубий і твердий, холодний і темний. Світ тисне і ріже травмоване тіло, заливає вуха скреготом й стогоном, дражнить очі світлом у кінці тунелю. Туди Роксолана і повзе, ігноруючи біль. Скоро дівчина просовує голову у люк, і її витягають за руки. Люди повільно гуртуються навколо пом'ятих возів, взаємно піклуються і разом приходять до тями. З поля бою поодиноко вертаються оболонки. 

Твердінь затягнута сірими хмарами і сочиться білою грозою. Земна твердь поділилася на два табори — позаду краєвид відзначається напливом повзучої зелені, а спереду горизонт заполоняють жовто-бурі трави. Виділяється хіба різнобарвний табір троянців, біля якого розбилися балагули. Небо, жароцвіт і степові трави стягуються саме сюди — сили рухомі й однотонні, але дуже різні одна відносно одної. Дівчині спадає на гадку, ніби табір це джерело, з якого барви потоками розтікаються по світу. 

Фока сидить під навісом коричневої палатки, у оточенні солдатів. Офіцер коситься на четверо бородатих голів, відірваних від тіл і розкладених біля пурпурового паланкіну. Безголові тулуби безладно валяються на межі табору і частково занурюються у непритоптані трави. Чоловік помічає Роксолану, пірнає у військовий шатер і виносить шкіряний бурдюк. Дукс шкутильгає до войовниці і вручає ношу. 

- Палак просив передати, як повернемося. 

Паморочиться. Виникає одразу декілька питань, кожне холодить серце. Дівчина трясеться і намагається обрати одне. Раптово дукс сіпається і здіймає праве вухо. Потім офіцер маше перев'язною лівицею троянцям, спирається на списа і шкандибає до паланкіна. Поруч збираються останні кількадесят легіонерів і катафрактаріїв. Туди ж з квіткового поля просочилася чортова дюжина оболонок. Дукс суне голову у пурпурні завіси, і довго сперечається. Потім згорблений офіцер повертається до Роксолани і кричить:

- То яка твоя відповідь? 

Дівчина обертається на хвилю зеленої пошесті, і впинається поглядом у нерівний стрій вершників. Альбіноска тулить скло й довго напружує око, і нарешті бачить Їржі на кобилі Палака, неподалік їде Баян. Характерний силует високочолого серед них Роксолана не знайшла. 

- Але ж ми не здолали жароцвіт!

Офіцер дивиться туди ж, потім трясе головою. У мідний штир біля дівчини втрапляє блискавка, засліпляє обох. Лунає грім. 

- Ми хочемо почути відповідь зараз. 

Альбіноска наосліп підводиться, і спирається на меча. 

- Почекай-но. Тобі відомо, де Палак? 

Дукс хмуриться і тре очі.

- Рушив до ро...

Офіцер сіпає зім'ятим шоломом і відлітає убік, гепається, як мішок картоплі. До нього кидаються легіонери, особливо переживає легат. Джерелом троянських хвилювань виявився кігтистий кулак розміром з голову Фоки. Лунає владне:

- Мовчати. 

Альбіноска стискає меч обома руками і обережно тягне до паланкіну. Голос незнайомця м'який і бархатний — зовсім не схожий на той, що Роксолана чула раніше. Кулачище розмикається у п'ятірку довгих вузлуватих пальців, пара яких грайливо чіпляються за край сукна і відсувають завісу вбік. На шовкових червоних подушках нерухомо розкидані три закатованих дівчини. Між ними сидить велетенський чоловік, що статурою нагадує еллінську статую Атласа. 

Він височенний — два з половиною метри у вишину, і широкий — з кожним стисканням легень гори й пагорби м'язів надуваються під шкірою, натертою оліями до блиску. Химерні прикраси роблять зовнішній контур істоти ще більш вражаючим: з плечей, рук і ніг стирчать товстенні кістяні штирі, поверх яких приладнані жорсткі бронзові дуги і корундові кільця. Над головою незнайомця височіє німбом канат з перекручених мідних ниток, ззовні утриманий бронзовими півколами. Товстенні дуги йдуть від головного убору до наплічників, де натягують залізні ланцюги і нав'язують рухомій конструкції сталий профіль. Зчеплені ланки заліза складаються у чотири послідовні лінії і тягнуться через корундові кільця, поєднують жорсткі дуги і довгий тризуб. Потім ланцюги провисають поділом спідниці і чотирма ж смужками волочуться по землі, ні разу так і не торкаючись до плоті. Чоловік плавно підводиться і визирає на грозове небо. 

- Дйеус Пхтер на моєму боці. А ти?

Цього разу голос звучить спокусливо, ввіряє гостре бажання услужити незнайомцю. Чоловік не може випрямитися у паланкіні, натомість вигинається вперед і хилиться до Роксолани. Лице велета прекрасне — скули високі, ніс тонкий, а вуста пухкі і чуттєві. Його очі непропорційно великі і дивні: рогівка тонка і слабо відблискує; ірис перламутровий і пронизаний зіницями з трьох щілин різної довжини, які стискаються почергово; у глибинах, крізь півпрозорі шари ока, мерехтить складна мозаїка форм і кольорів, яка перебудовується при кожному русі матерії чи світла. Волосся велета пишне і блондинисте, переплітається косичками на шиї. Альбіноска з цікавістю досліджує металеву конструкцію поверх тіла навпроти, а потім його саме. 

- Чому ти півголий? 

Смердить гіркими оліями, смертю і скорим дощем. Вітер глушить стогоном, зрідка переривається на грім. Велет кліпає химерно — повільно, у разів десять повільніше за людину, і одним оком за раз. Незнайомець посміхається, різко здригає щелепою, і оксамитовим голосом муркоче:

- Відчувати приємно. Не хочу обмежень. 

Він неприродно вигинається убік, спирається на руку й ногу. Альбіноска ще раз обводить незнайомця поглядом, і зауважує:

- Стегна міг би й обмотати ганчіркою. 

Чоловік витягує шию ближче до Роксолани. Він щулиться і облизує губи. 

- Ти збентежена?

Войовниця відчуває незрозумілу небезпеку, і сильніше стискає рукоятку акінака. Вона оглядається на друзів, у пошуках підтримки, і затримується поглядом на знекровленому обличчі Агні. Шаманка підбадьорюючи посміхається і кліпає одним оком. Роксолана розвертається і знизує плечами.