Глава 6

Роксолана не хоче вірити очам. Не може. Вона була тут з дядьком, коли прокладала шлях для фургонів. Тоді альбіноску зустрів безмежний краєвид, укритий зелено-жовтою ковдрою. Нерівний горизонт коливався над струмком, хизувався жменьками верб і тополь, шелестів травою і стрекотав кониками, волав жайворонками і дикими конями, та гірко пах полином і життям. Вдалині гай укривався непроглядною смугою очерету впереміш з рогозом, і випасав стада сайгаків. Не лишилося нічого. Небо затягнуте монотонною сірістю, а земля повзучою зеленню. Окрім ворогів альбіноска бачить і чує тільки смерть. Смерть, яку сюди принесла Роксолана. 

Кочівники нарешті досягли цілі. Двійка фургонів на колесах горнуться до третього, наче пара зубрів прикривають раненого родича. Саме до них Роксолана і веде воїнів. Сармати розтратили зілля й порошки, і б'ються з останніх сил. Їржі кинувся комусь на поміч і зник. Дівчина проводжає дядька поглядом, потім злісно втуплюється у скупчення кущів між собою і ціллю. Альбіноска перехоплює барду і з криком кидається на жароцвіт. Войовниця б'є, ухиляється і знову б'є, потім уникає випаду трьох перекручених мацаків. Роксолана відскакує убік від потужної і повільної атаки, але підставляється під швидкий випад зеленого батога, з особливо довгими й гострими лезами. 

Удар зриває шолом і розсікає лоба. Вовча морда осудливо блимає окулярами і затягується у трав'янисте місиво. Сонце і кров заливають очі. Від наступного тичка засліплена дівчина ухиляється у останню мить, роздирає щоку. А от від важкого тумака згори вона не встигає закритися, навіть здійняти зброю. Натомість альбіноска вивільняє руки і підносить долоні на захист обличчя. Між скрученими мацаками і вірною жертвою виступає Агафірс, з криком приймає удар на себе. Сріблясті лати скептуха витримують з натужним скрипом, а обличчя й шия рясніють десятками глибоких дірок і кровоточать. Чоловік смішно здригається і падає без свідомості. До раненого підскакує Аккія і відтягує, тілом й щитом прикриває обох від посягань жароцвіту. Руда дістає з-за пазухи сушене листя, пережовує і ліпить на рани союзника. Войовниця переглядається з альбіноскою, і кидає:

- Це останні. 

Поведінка жароцвіта невпинно ускладнюється, але сармати напрочуд хутко адаптуються до нових загроз, і допомагають решті воїнів. Кочівники об'єднуються у невеликі гурти і завзято рубають вогняні кола, а рослини все майстерніше ховають квіти від шаленого танку лез. Загін піхоти дихає у спину. До Роксолани повертається надія, хоч вона і знає, що ненадовго, адже навколо повзають тисячі ворогів. Дівчина повертається обличчям до їх джерела. 

Збільшувальне скло повідомляє альбіносці, що молоді рослини рушать до сарматів хвилями, кожна небезпечніша за попередню. Випробувані у бою особини заміняють їх, уповзають розмножуватися. Зменшення інтервалів між поколіннями наводить альбіноску на жахаюче відкриття — квіти навчаються і пристосовуються все швидше. Зараз люди вибороли хвилину відносного спокою, але невдовзі вони не матимуть й тіні надії на перемогу. Дівчина шукає шолом у хаосі бою, марно. Потім Роксолана витирає й прикриває обличчя, збирається з силами, і кричить:

- Гуртуймося! Лишився останній ривок!

У відповідь майже не лунає заохотливих закликів. Люди відтягують зранених і непритомних, адже жароцвіт жре їх за першої нагоди. Виснажені воїни пробилися у периметр між балагулами і відчайдушно вичищають місцину. Засліплена Роксолана з переможним викриком лине до люку, і відлітає після могутнього удару в черево. Нестерпний біль мандрує з живота у спину, звідки дрижанням розливається до пальців і у маківку. Кінцівки німіють. 

З перегорнутої балагули вилізає зв'язка товстенних мацаків на основі гнучкого коріння. Такого жароцвіту альібноска ще не бачила — величезний, на тілі відсутні леза, натомість кінцівки укриті розсипами маленьких яскравих цяток. З вигляду кубла можна припустити, що ролі його мацаків грають недорозвинені стеблі окремих особин. Двоє оболонок підскакують до химерної загрози з занесеними уламками мечів. Здоровенне плетиво напружує, потім викидає загрубіле щупальце — одним помахом розриває спотворених людей навпіл. Змішане ставлення войовниці проявляється неприємним відчуттям на язику. Альбіноска чує скиглення Пірра:

- Бляха, це хріново. Квіти замість голів, потвори ними бачать і думають. Як би їх усі? 

Алхімік кидається до ручної тачки. До хлопця долівкою зміїться шпичастий канат, і майже хапає за ногу, але рослинну кінцівку приковує до ґрунту кинутий Фокою спис. Піхотинці пробилися у імпровізований табір, за ними слідують не сарматські вершники. Тим часом півдюжини зелених відростків меншого жароцвіту проповзли під земляним покривом, і атакують альбіноску. Мацаки звиваються і хапають Роксолану, яро душать і скручують. Крізь пелену болю дівчина чує як рвуться її м'язи, скрипять суглоби і сходять тріщинками кістки.

Над головою альбіноски загрозливо нависає переплетення трьох мацаків гіганта. Роксолана задихається, у очах темнішає. Донька згадує чоло Ламії і готується доєднатися до матері. Палак нищить намір дівчини шаблею, заодно з половиною задушливих пут. Потім високочолий стрибає з кобили і перетягує увагу велетенського клубка тернів на себе. Водночас Фока пірнає ближче до засновків меншого жароцвіту, що кривдить альбіноску. Офіцер повторяє за сарматами, і перерізає стеблі квітів різким помахом меча. Обрубки замирають водночас з рештою рослини. У тіло Роксолани повертається повітря. 

Здоровенне кубло тим часом підняло фургон над головою і повзе, як морський рачок у мушлі. Пірр підскочив і облив кінцівки потвори помаранчевою сумішшю, та підпалює. Їдке рожеве марево люто шипить при дотику і охоплює зелену плоть. Квітки гігантського клубка вигоріли і скрутилися чорними перлинами, рясно опадають на землю. Потвора здригається і нерухомо валиться набік. Алхімік радісно скрикує. Потім жароцвіт повільно ворушиться, і потроху пришвидшується. Малий б'є себе по лобі, і кричить: