Глава 6

Побиті і спантеличені люди повільно вилазять із зім’ятих возів та знаходять себе недалеко від страшного незнайомця і його свити. Пом’ятий Фока із поламаною лівицею підходить до височенної фігури, салютує та відчитується. Той відповідає кількома словами, а дукс киває і стає збоку. Декілька десятків легіонерів збираються неподалік від свого командира, разом із вісімкою підвладних йому зрячих. Дукс перемовляється з фігурою у масці та звертається до Роксолани:

- Ми втомилися чекати, яка твоя відповідь? Тон жерця передбачає, що ти майже напевно відмовишся і тебе доведеться вбити, тож я молюся, аби це була його перша помилка.

- Хто це взагалі?

Фока мотає головою.

- Не знаю. Візантійська армія отруїла троянські землі та загнала легіони в гори. Нам довелося довго зариватися у землю, подалі від Юстиніанової зброї. Імператор знайшов  у глибинах прадавній запечатаний храм. Він уклав союз з тим, що живе там. Мені вручили фібулу, за якою слідують зрячі, а нещодавно до нас звідти прийшов жрець. Якщо ти йому відмовиш, він роздере тебе та всіх тут.

- Хіба його не турбує жароцвіт?

Фока недовго перемовляється зі своїм союзником та скрушно відповідає:

- Він сказав, що таке його не хвилює. Каже, якщо треба буде, вони можуть ще півтори тисячі рокі впросидіти у храмі.

Серце войовниці стискають холодні щипці та боляче проколюють його. Вона хапається за груди і питає:

- Зачекай-но. А Палак де?

Дукс хмуриться.

- Як? Ти не знаєш? Він сказав, що доставить грибницю до розплідника кореневищ. Мовляв, ти маєш заспівати пісню.

Роксолана трясе головою у спробі вигнати тривожні думки, але ті виявляються заважкими. Язик в’язне, а горлянка вмить пересихає. Жрець щось грубо питає у офіцера. Як і дівчина:

- Яку пісню?

Той вилупив очі та різко кричить на співрозмовницю:

- Біла вовчиця, будь ласка! Скажи!

Височенна фігура раптово зривається з місця, у оточенні чотирьох зрячих. Вони нагадують скоріше річ чи інструмент — тіла оболонок повністю вторять рухам височенного чоловіка і продовжують їх. Засліпленим тулубам дозволено сповнюватися самостійним життям лише на короткі миті, аби краще когось скривдити або ухилитися. Жрець опиняється біля дукса та легким помахом зап’ястку відкидає його вбік, явно розламавши й другу руку. Потім велет підскакує ще до двох легіонерів — першого лупить по голові і хрустко звертає шию, а другому гатить ліктем у груди та вибиває звідти повітря, разом з ребрами і легенями.

До жерця підскакують кілька сарматів і троянців, але й вони майже миттєво стають жертвами надзвичайно швидких та точних, хоча й мінімалістичних, рухів фігури в масці. Зрячі також забирають декілька людських життів, їхні напади виходять значно менш зневажливими і неакуратними, ніж у велета, ці потвори вже точно впевняються у смерті ворогів. На жерця ззаду стрибає Їржі, але той увертається, навіть не дивлячись у сторону нападу. Удар чоловіка приходиться по морді медоїда та відкидає того майже до хижих тернів, з тим — нагадує, що ворожі рослини невпинно наближаються до групи. На допомогу медоїду зрушають Поллукс і Кастор, а також зранений Агафірс і Агні.

Аккос перехоплює булаву та рушить до жерця наступним, але Роксолана зупиняє друга криком:

- Стійте! Він передбачає майбутнє та рухається і думає швидше за нас. Не наближайтесь, потрібен інший план.

На диво потужно лунає низький голос Фоки. Лежачи та відхаркуючись кров’ю, той переповідає команду решткам своїм солдатів. Союзники Роксолани відсуваються від ворога та пробують різні підходи. Від сіток, запальної та хімічної зброї жрець легко ухиляється, а метати снаряди виявляється поганим задумом, адже він перехоплює їх та вертає назад, майже завжди смертельно. Пірр знову кричить на ватажка:

- Роксолано, що робити? Кляті квіти майже тут.

Дівчина киває, під’єднує сопілку до рогу та суне до рота. Войовниця на мить замислюється і пригадує слова Палака, та намагається зрозуміти їхню суть. Що значить, зіграти для грибів? Як, що саме, та нащо? Не маючи відповіді на жодне з цих питань, альбіноска пригадує широку посмішку юнака та пригнічує тужливе чуття, ніби вони більше не заговорять.

На супротив жахливому відчуттю, виникає бажання перемогти смерть, кохатися і утворити життя. Рознести благу Волю серед зла хаотичного світу та уподібнити його ризомі, зруйнувавши лінійні структури. Цю невситиму жагу вона і вкладає у відлуння душі, що виринають зі скаліченого шматка давно вимерлої тварини.

Через надзвичайну вібрацію та потріскування, войовниця розуміє, що кварцевий камінчик у своєму сховку, як ніколи, весело танцює й верещить, а з тим ще дужче підсилює та електризує звуки сопілки. Тим живить лун пісні поширення та розмноження, де-розподілення та над-об’єднання. Тремтливі легені войовниці на мить застигають у спробі відчуттями передати, як саме має відбуватись цей процес. Чуттєвою піснею вона раніше задавала напрямок зростанню дерев чи рослин — підганяла їхню форму та наміри, відповідно до практичних або естетичних запитів сарматів. Тепер вона не потребує багатоденного пошуку конструктивних елементів та бажаних структур чийогось мислення. Лише чисте бажання. Оголений імпульс. Поклик. Форма множить себе сама, її поширення одночасне, рівноцінне та всебічне.

Кількість досі живих друзів на очах дівчини стрімко тане, тож вона зупиняє мелодію і сподівається, що зробила достатньо. На приємне здивування войовниці, сармати з легіонерами знайшли підхід до клятих зрячих та дуже швидко і без втрат перебивають їх, розтягаючи на шматки сітками і довгими крюками.  Як завжди, особливо кровожерливістю виділяється Їржі. Виявляється, воїни споглядали за сліпими потворами, вчилися та готувалися, навіть відбиваючись від хижого жароцвіту. Альбіноска відкидає музичний інструмент та обома руками бере воїнський.

Бійці поруч заарканили кількома мотузками засліплену потвору та поки безуспішно намагаються її заколоти. Войовниця підривається і вражає ворога лезом, та перебирає звідти навіть більше тепла, ніж з величезних квіток. Після цього вона обережно здіймає меч, затримує дихання і акуратним помахом плеча вирушає до жерця. Той був готовим, і Роксолана влітає горлянкою прямо у розкриту руку ворога, та відчуває як туди перетікає все тепло з костюму, аби вберегти хребет від перелому. Водночас з атаками багатьох списів, мечів і алебард союзників, альбіноска гатить ефесом меча у жерця та відколює частину його маски.