Глава 4

Сонце задерлося у зеніт і жарить. Розведені шаманками вогні сюди майже не світять, а пахощі розвіюються і відступають перед розсипами теліжок та смугами пасовиськ. Околиці безлюдні, хіба час від часу зустрічаються купки вартових. Гомін тваринячого царства заглушує екстатичні крики з фестивалю. Спричинена несправедливість насичує очі Роксолани сльозами. 

- Ну от чого саме зараз?

Важка подорож лягає на плечі альбіноски ношею тільки у благовісній присутності стогу сіна. Дівчина вдячно моститься на жовту пір'їну і нахиляється до Їржі. Некровні родичи шепчуться, ніби приховують зміст бесіди від чотирьох тарпанів, одного верблюда і пари масивних скакунів. 

- Згоден, невчасно. Зате уяви, як це тебе загартує!

Дівчина не відповідає. Дядько їжачить морду, і додає:

- Гарненькі лати, дитино. Щоправда у минулих ти здавалася огряднішою. Більш загрозливою, чи що. 

Високий лахматий кінь рже, глядить на господиню і б'є солому копитом. Альбіноска усміхається, і ніжно каже скакуну:

- Вибачай, друже. Не сьогодні.

Потім дівчина звертається до Їржі:

- Зараз мене хвилює, як би оце підвестися після бесіди. І як тільки фургони знайшли? 

Медоїд став на дві лапи і впирається грудиною у металеву довбню. 

- Теж гадаю. Зола марила про засідку перед смертю. Про сотню солдатів, про кількадесят потвор, і ще про щось, дуже моторошне. Не встигла пояснити. 

Роксолана зітхає. Альбіноска спирається рукою на клітку з гусками і пробує підвестися з сіна, а потім намагається ще два рази. Дівчина здається, вислуховує пташине гоготання, і питає:

- Може це авари? Все одно не розумію, як вони розвідали маршрут. Ти комусь казав? 

- Ні. Скоро все дізнаємося. Зола була ранена, і довго дерлася чагарниками. Ворог мав час підготуватися. А ти як?

Четверо сарматів тягнуть за повіддя пару віслюків. Тварини горланять і опираються. Ґвалт упертої боротьби допомагає Роксолані з думками. Дівчина відмежовується від нудоти і підбирає слова заспокоєння. 

- Краще. Повітря допомагає. Хаома в череві устаткувалася, вже майже не трясе. Хіба трошки неспокійно і приємно. 

Дівчина оглядається, мружиться і закриває сині очі. 

- Щоправда обриси розповзаються і насуваються, якщо довго глядіти у одне місце. 

- Впораєшся?

Турбота дядька обеззброює альбіноску, ввіряє сором за брехню. 

- Звичайно! Не хвилюйся. Скільки вдалося зібрати? 

Медоїд насуплюється і доповідає:

- Встиг насмикати з півтори сотні вояк, яким можна відкрити таємницю. Майже усі валилися з ніг. Відібрав три десятки більш-менш тверезих голів, половина з нашого загону. Пощастило з запізненням. 

Морду дядька навідує дивна посмішка. 

- Палак привів дюжину вояк Бабая і кількадесят втомлених чужинців з короткими плащами. Каже, їм можна довіряти. А твій хлопчина нічого так, вимахав. 

Альбіноска червоніє, відвертається, і киває.

- Добре. Рушаймо. Не можна чекати. 

Їржі прямує сідлати ведмедя, Роксолана розпрягає верблюда. Альбіноска ніжно гладить праву голову, на ім'я Дасра, і готується будити іншу, названу Насатья. Робить це дівчина нечасто. По-перше дорого — тіло верблюда потребує втричі більше їжі у дні, коли заправляє ліва голова. Друга, найважливіша причина — Насатья надзвичайно розумний. При відсутності виклику верблюд хутко стає жертвою пекельної нудьги. Тоді він ненавидить себе, всіх навколо, і життя. Дівчина веде пальцем по лівій морді.

- Прокидайся. Допоможи мені. 

Верблюже око розкривається, проходиться по Роксолані байдужим поглядом, і закриває три повіки. 

- Прокидайся! Насатья! Ігри не на часі. 

Коричневе око пронизує дівчину осудом. 

- Пробачай. Я у халепі. Ще й ледве стою. Будь-ласка. 

Ліва голова повільно моргає і лупиться кудись вдалину, жує і вивалює язика, навстіж розкриває ротяку. Альбіноска від душі ллє медовуху у бездонний отвір. Верблюд полоще пащеку з виразом блаженства, потім ковтає. Тимчасово вдоволений Насатья спльовує — означує згоду. 

- Ах ти виродок!

Слина майже вцілила у Їржі. Старий вояка перехопив ведмежі повіддя в зуби і хапається за палицю.

- Дядьку!

Роксолана інтонацією утримує вихователя від помсти. 

- Ну а що він знову? Тримай свою тварину у покорі. 

Медоїд шипить і прямує далі. Верблюд присідає і нахиляє шию, допомагає хазяйці забратися у сідло. Роксолана й забула, яким приязним буває розумник. Навіть рушить Насатья плавніше, ніж зазвичай. Як у часи, коли вертав хмільну альбіноску з гульок. Дівчина яскраво пригадує, як вони розважалися, і наскільки нещасним Насатья бував у рідкі моменти, коли особисто стикався з добровільно вчиненою тілу інтоксикацією. Дасра у такі години ображено відвертався і прикидався сплячим, а то й дійсно дрімав.  

Їржі і войовниця стають у голові. Загін рушає. Ватага поступово очищується від галасу і смороду наметового містечка. Кочівники переходять до суміжної зони, де краєвид все рідше красується фургонами і стадами. Скоро прикраси кочовища повністю зникнуть, і полишать хмаристий небосхил у компанії безмежних полів. Степові трави неспокійно хвилюються і пригнічено тиснуться до ґрунту, під нестримною навалою вітрів. Кочівники занурюються у ворожість рідного світу.   

***

Кочівники розтягнулися у смугу і пересікають одноманітне море трав. Пара вершників покидають тили загону і прискорюють скакунів. Палак сидить боком на спині білої й кремезної кобили, а Баян осідлав породистого тарпана. Сармати люблять диких низькорослих коней за витривалість і вдачу, та все частіше заміняють ними крупніших родичів. Проте такого тарпана Роксолана ще не бачила: м'язи туго здіймаються і проступають під блідо-жовтою шкірою; перламутрова грива заплетена у троє кіс; великі карі очі випромінюють розум і впевненість; широкі копита глибоко риють землю.