Глава 3

Спіральні ростки вохри пульсують поверхнями, жиріють і обростають ворсинками. Тонкі нитки народжують, стовщують і закручують лінії, аби невдовзі вкривалися волосками вже вони. Свіжа рекурсія множиться у просторі, домірно тягучим відчуттям ейфорії у грудях і тривоги й нудоти в шлунку. Альбіноска змикає повіки, але спіралі лишаються — вперто носяться у чорноті і переливаються червоним. 

Руки й ноги стомлені, ломляться і благають про відпочинок. Роксолана зчіплює зуби і підганяє плоть — примушує востаннє обійти залу. Дівчина вмовляє себе: ти берегиня, маєш перевірити святкування. Нудота росте і згущується у дрижаки, які розповсюджуються увсебіч і турбують плоть до роздратування. Всесвіт трясеться і злиться разом з альбіноскою. 

Одноплемінників Роксолана зараз бачить грубими й галасливими хвальками, а пишні вбрання і коштовні прикраси їй видаються бридкими й варварськими. Кочівники несхожі у поглядах і навичках, хіба що, усі войовничі. Проте вони мандрують вічно мінливими й незмінно ворожими пустками, тому задля виживання сармати діляться знаннями, технологіями і захистом. Дівчина ворушить усіма пальцями, аби уникнути судоми, і задається питанням: був примус до співпраці благом чи прокляттям? 

Роксолана повільно тікає від вохристих спіралей. Закручені лінії повзуть у розум і очі, потім до останніх впадає малюнок з новим узором, тоді свідомість заполоняє вже він. На ритуалах єднання сармати діляться найхимернішим з побаченого по світу, тож череда яскравих образів доволі швидко виборює у попередників спраглу до змін свідомість. 

Нудота і ейфорія розчиняють одне одного. Альбіноску заполоняє сурогат, від якого плоть почергово легшає і важчає, стає некерованою. Берегиня роздивляється свою руку і вивчає поважну протяжність шлейфу, який лишається після руху кінцівок. Синьоока розгублено блимає і відправляється шукати нагадування, за що ж вона любить свій народ. 

Кімната звужується і розширюється що два кроки, хитавиця посилюється з кожним вдихом. Роксолана нетвердо крокує поміж купок хутр і подушок. Люди поруч занурюються у різні стадії духовного єднання, популярних тут чайних церемоній, або персональних занурень у пласти божественної свідомості. Не підсвічені куточки шатру стовщують темряву і ховають жахи, чий вид зупиняє серце, але численні жаровні роблять цю загрозу не суттєвою. Дівчина завжди повторювала, що тривога і злість неприпустимі на фестивалі хаоми, проте сьогодні не може дати ради власному святотатству. Зазвичай незалежна, зараз вона гостро відчуває відсутність Їржі. Альбіноска здригається, коли її беруть під руку.

- Як ти? 

Хватка м'яка і надійна. Роксолана глядить наліво, і зблизька заглядає у косі очі Агні. Ніжний вираз турботи ледь проглядається під шовком рожевого серпанку, візерунками червоних татуювань, і бузковим макіяжем. Шаманка схиляється до вуха подруги і чекає на відповідь.  

- Добре. 

Збрехала Роксолана. Агні послаблює тиск на плече, але не відпускає. 

- Добре. Зі мною балакав Їржі. Вимагав передбачення грози, і поїхав. 

Неясна тривога виокремлюється у сутність, і ворушиться у грудях альбіноски. Роксолана киває підлеглій і просить лишити наодинці. Потім дівчина тулиться спиною до балки, обіймає себе і скуйовджується. Берегиня уникає бурі переживань, шукає на що відволіктися. Купки сарматів чомусь викликають неспокій, навіть занурені у тихі й медитативні заняття. Недовго Роксолану розважають завзятість й азарт, з якими гурти тюркських послів стинаються у астрагали. 

Острівцем сердешного спокою стає куток майстерні. Сиві жінки і чоловіки тут розточилися підлогою, оточилися дітворою, накрилися помаранчевим жеврінням кузні, і витікають мудрістю — передають досвід через історії та навчання ремеслам. Над осердям коловороту поколінь, вогнем маяка палає руда зачіска, приторочена до голови Аккії. Роксолана обережно ковзає через гуртки дітей, і наближається до подруги зі спини. 

- Не кажи дурні!

Кремезна войовниця уперла руку в бік, іншою пригорнула химерну тваринку і нахиляється вперед. Їй суперечить тонкий голос:

- Але це правда. Особливо від втечі матері. 

- Горе і відповідальність міняють людей. Проте...

Жінка розпустила косу і трясе рудою гривою. Хлопець її перебиває.

- Змінився сам, і змінює мене. Готує вождем. Робить, ким не хочу бути. 

Аккія сідає навпочіпки і кладе скотинку на підлогу. Розмашистий бас міняється на тихий, делікатний тенор.

- Так він тебе захищає. 

Альбіноска обережно наближається, і за білявою зачіскою впізнає на лаві Містаса. Той відвернув рожеве від сліз обличчя до стіни, і розтирає.

- Не знаю. Раніше він був поруч. Помічав мій біль. Мій страх. Наставляв і втішав. Музичив. 

Жінка м'яко каже: 

- Тепер він відповідає за усіх саударатів.

Син хана киває. 

- Знаю. Найбільше мене злить, що я навіть злитися на нього не можу. Розумієш? 

На останньому слові він повертає напівчервоні очі до жінки. Руда киває.

- Так.

- Навіть коли поруч, я один. Не можу звернутися до нього. Щось зупиняє. 

Аккія кладе руку на плече співрозмовника. Її вихованець ревно трясе качиним дзьобом і бобровим хвостом, та звивчасто повзе на четвірці лап, як ящур. Жінка помічає погляд, яким молодий саударат вивчає явного мутанта, і дивує хлопця ще більше: 

- Може воно й на краще. 

Мастас сіпається. Він хмуриться, але мовчить. Жінка продовжує:

- Загубивши провідника, учимося шукати шлях самостійно. Головне навчитися до того, як забредеш у невилазні хащі. 

Щоки хлопця нагадують яблука на снігу. Голос дрижить і витримує паузу між словами.