Глава 2

Жадання мерщій приміряти обновку тисне на Роксолану і руйнує насолоду від омріяного миття. Дотик металевого шовку з наспіх обтертим тілом відчувається ніяким, чи-то не відчувається ніяк. Синє-чорні пластини обладунку послідовно чіпляються одна до одної, і огортають альбіноску шаром пористої шкіри. На диво, роль найтовстішого пласту броні скоріше естетична і допоміжна, ніж захисна. Згини панциру на поверхні складаються в узори ротів і очей, та маскують отруєні спичаки. Внутрішні вигини стали кишенями — прихистком для завертів металевого плаття, ще й для корисних дрібничок заодно: кістяної голки і жильних ниток; мішечку з насінням; шила з бронзи і кинджалу з ебоніту; футляру для фільтрів зовнішніх легень; збільшувального скла; різьбленої срібної ложечки; довгої й дірявої ложки для витягання стріл, яку ахейці приписують Діоклу. 

Перлиною нового образу альбіноски сяє огрядний акінак з небесного металу. У комплекті з металевою сукнею, цей непропорційний меч дуже довго зберігався у Білих вовчиць, щонайменше від розквіту кіммерійців. У присутності жаровень широченне лезо переливається ліниво і відбиває направлене світло, тож дівчина нагадує собі про жадібність, з якою зброя всмоктує життєвий пал пронизаних істот. У такі миті крадена сила перетягується з ураженого тіла до леза, звідти до руків'я, а потім до рукавиці, від якої теплом розтікається по костюму. Далі металевий шовк розподіляє надходження, керуючись своїм химерним розумом, чи то душею. 

За необхідності плаття обертає збережений жар на опорну міць, нівелює шкоду. Або ж витрачає пал на підсилення носія, прискорює рух чи збільшує силу кінцівок. Якщо костюму не стане запалу стримати ворожу потугу, він миттєво нагріється і зростеться на місці прориву, знеболить і загоїть рану. Комплект чудовий, але має проблему — меч надзвичайно важкий. Роксолана не уявляє, як верхи битися громадиною у три четвертини власного зросту, і трохи шкодує, що була надто маленькою, аби супроводжувати матір у прославлених військових походах. Альбіноска тужиться і здіймає зброю обома руками, потім перехоплює однією і тягне лезом за собою, а ще невдовзі вертається і лишає огрядний акінак. 

Щілини між пластинами шкіри нестарих натужно засмоктують зайвий шовк, обтягують войовницю металевим платтям не гірше за буйволові шкури на соснових хребтах. Роксолана ще раз розглядає віддзеркалення у полірованій срібній таці, поправляє костюм і прямує до загального намету. На вході вона кривиться, коли минає дюжину напівголих хлопців й дівчат — вони вже напилися і міряються узорами татуювань, а також грандіозністю спогадів, що відбилися фарбами і шрамами на тілі. Альбіноска відвертається і всміхається, коли бачить Аккію — та перервала чайну церемонію і учить молоденьких дівчат бити мужиків у слабке місце. За нею маячать Агафірс, горланить байки колу довірливих молодиків. Роксолана минає бевзя і кривиться, силкується не роздумувати над баченим. Невдовзі дівчина добирається до темного закутку і розслабляється — ніжиться у кріслі і насолоджується химерною музикою, якій іноді здригається у такт. 

Невдовзі альбіноску вражають туга і бажання заспівати рослинам. Синьоока жмуриться, та відправляє слух мандрувати — плавати посеред відтворення і змін, сплавів і розподілень неоднорідної мелодії. Дівчина не бачить, але відчуває ансамбль з десятків сарматів, котрі ведуть спільний мотив з усіх закутків шатра. Несхожі втілення пісні заливають приміщення неспокійними хвилями і піняться, розбиваються стовпами і людьми, одне одним, та меблями. Гімни й плачі неспокійно коливаються і чуттєво хиляються — хвилюються від краю до краю. Засновки спільного мотиву виплітаються з тонесеньких й пливких персональних мандрів, а ті забезпечуються інструментами — привезеними здалеку, або створеними тут, для свята. Знаряддя музики різні і несхожі, подібно до рук й умів, які видобувають мелодію у розжарене повітря, але звучанням артисти поринають у все глибші взаєморозуміння і гармонію. Хаома неспішно підводить музикантів до гри в унісон, наче учить обопільно читати думки. 

- Що ж, може так воно і є. 

Тихесенько прошепотіла войовниця. 

- Будь здорова. 

Клятий день і далі соває небажану компанію. Роксолана мружиться і бачить високого, але худющого чоловіка. Коричневі лати звисають зі згорбленої постаті, наче їх зняли з когось набагато товщого. За спиною незнайомця розвивається широка бавовняна мантія попелистого кольору, схожі плащі підкреслюють близько десятка супровідних фігур. Кочівники несуть небагаті дари, хутра биків і коней, довжезні списи і композиті луки, одяг і молочні продукти. Погляд дівчини тягнеться до світло-жовтої плями — зачіски високого підлітка з тонким лицем, що тупиться у підлогу з-за спини худорлявого воїна.  

- Хан Баян. Мастас, мій син. 

Величина синців і впадини щік незнайомця глибоко вражають дівчину — хан здається ще блідішим за альбіноску, як і його син. Щоправда обличчя батька відзначається нездоровим зеленим відтінком, тоді як шкіра Мастаса біла й матова, наче слонова кість. Баян веде рукою по огризку пишної гриви, а у пальцях лишається пасмо світлих впереміш з сивими волосин. Ніс хана надзвичайно круглий на фоні гострих рис обличчя, а вуха величезні. 

- Не пам'ятаю такого. Звідки ти?

Альбіноска лине до прекрасної музики, але та обернулася на непривабливий набір випадкових звуків. Роксолана впинається прямісінько у сірі, як і в батька, очі Мастаса і посміхається. Підліток відводить погляд і червоніє. 

- Я говорю від саударатів. Зустріч домовлена. 

Назва племені проноситься у свідомості альбіноски чередою печальних асоціацій. Дівчина хмуриться.

- Здоровий будь, Баян! Радію, хоч ти прийшов зарано. Союзи ми обговорюємо на третьому тижні. 

Хан потирає руків'я акінака у піхвах, потім торкається жильної тятиви перекинутого за плече лука, складеного із деревини, кісток, паперу і клею. Баян схиляє голову.