Глава 2

Гнана бажанням якомога скоріше приміряти обновку Роксолана милася швидко. При дотику до наспіх витертого тіла сукно металевого шовку не приносить з собою жодних відчуттів. Елементи верхнього обладунку легко чіпляються одне до одного та швидко вкривають тіло дівчини додатковим шаром шкіри. На диво, значно товщий пласт грає скоріше естетичну і функціональну роль, ніж захисну. Зовнішні згини панциру повняться загрозливими малюнками і прекрасними вставками з темних матових каменів, та приховують від ворогів множини смертельних загроз. Внутрішні вигини латів формують кишені та стають прихистком для безлічі невеличких але корисних інструментів.

Головним елементом нового образу дівчини став викутий з небесного металу витягнутий акінак. Щонайменше тисячу років кіммерійський меч передається у родині Роксолани по жіночій лінії, разом з металевою сукнею. Довге лезо переливається на світлі і жадібно п’є тепло з будь-якого пронизаного життя та передає його силу у руків’я. Крадений життєвий пал перетікає через рукавицю до костюму, а вже той перерозподіляє отримане, керуючись власним чи то розумом чи то душею.

Коли треба сукня перетворює тепло на опорну силу, аби поглинути удар. Або ж переводить її у кінетичну енергію та прискорює рух чи збільшує силу кінцівок носія. Після нечастих моментів, коли зусиль металевого шовку стає недостатньо для стримання потуги ворожого удару, панцир одразу ж знову зростається на місці минулого прориву та витрачає жару на знеболення і швидке загоєння рани. Єдина проблема — меч надзвичайно важкий. Роксолана навіть не уявляє, як битися такою громадиною верхи. Дівчина знов трохи шкодує, що була замаленька, аби на власні очі побачити прославлені військові походи матері.

Внутрішнє захисне полотно охоплює тулуб жінки тугою оболонкою, подібно до буйволових шкір на соснових скелетах. Тіло радісно вертається до святкової зали і ніжиться в улюбленому закутку, де насолоджується химерними музичними інструментами та здригається їм у такт.

Роксолана причиняє очі та відправляє слух мандрувати завертами і змінами, сплавами та розподіленнями неоднорідної мелодії. Сармати імпровізують та тягнуть спільний мотив з усіх кутків необ’ємного шатра. Різні втілення пісні проливаються неспокійною хвилею по залі, де піняться і розбиваються об стовпи та людей, одне об одного і об меблі. Вони неспокійно коливаються та чуттєво хиляються, коротше — хвилюються від одного краю кімнати до іншого.

Відтворюють ці плавкі мандри витончені інструменти — привезені мандрівниками з усіх куточків кочів’я, або ж створені тут, спеціально для свята. Всі інструментальні співтворці різні та несхожі, подібно до рук та умів, завдяки яким музика знаходишь шлях до масного розжареного повітря, проте артисти віднаходять все глибші взаєморозуміння і гармонію. Хаома потроху наближає музикантів до гри в унісон, ніби вони вчаться читати думки одне одного.

- Що ж, можливо, так воно і є.

Тихо прошепотіла войовниця.

- Вітаю! Мене звати Баян.

День вкотре приносить Роксолані небажану компанію. Вона роздратовано розчиняє очі та бачить перед собою високого худого чоловіка, вбраного у простий але якісний шкіряний обладунок чорного кольору. За його спиною звисає довгий льняний плащ того ж забарвлення та стоїть ще з десяток вбраних у колір ночі людей. 

Неочікуваний співрозмовник вражає войовницю величиною синців під очима та впалістю щік. Дивним чином прибулець здається дівчині навіть більш блідим, ніж сама альбіноска. Баян брудними руками править рідке волосся, а у його пальцях залишається декілька локонів.

- Хто?

Альбіноска силкується знову ненадовго прилинути до прекрасної музики, але виявляє, що та обернулася непривабливим набором випадкових звуків.

- Вождь саударатів. Ми домовлялися про зустріч.

Назва знедоленого племені спалахує у свідомості стомленої дівчини чередою тужливих асоціацій і вона співчутливо кривиться.

- Точно! Згадала. Ти щось дуже рано, ми вкладаємо союзи лише через півтори тижні.

Чоловік смурніє та нервово тре пальцями руків’я акінака у піхвах. Іншою рукою воїн відтягує жильну тятиву перекинутого через плече лука, зробленого із деревини і кісток, а також паперу і клею. Такими ж короткими мечами і ще коротшими композитними луками озброєні й люди поза спиною Баяна. Той винувато схилив голову.

- Я знаю, вибачте. Наш народ у великій біді, ми не можемо так довго чекати.

Роксолана вказує на нещодавній п’єдестал загальної уваги, зневажливо посунутий вбік.

- Так, я чула. Присядь.

Баян кориться, трохи незатишно вертиться на стільці та розгублено каже:

- Тут все якось весело і яскраво.

Дівчина посміхається та зводить брови.

- Це тебе тривожить?

- Ні, проте дуже дивує. Не такого я очікував.

Відповідь гостя веселить Роксолану ще дужче.

- Ха, від цих зібрань краще нічого не очікувати. Ми воліємо весь час змінюватися та рухатися до нового, тож ніколи не знаєш, чим тебе здивують співплемінники у наступну зустріч або ж чим ти їх здивуєш сам.

Баян довго мовчить, а потім розгублено відповідає:

- Це дуже складно осягнути.

Голос Роксолани лунає дзвінко та ріже слух, наче щойно заточений ніж:

- Ти зобов’язаний. Коли ви хочете до нас, тобі і твоєму народу доведеться дуже швидко перейняти та полюбити сарматський спосіб життя. Інакше ви станете жертвами Змінливого степу при першій же зимовій кочівлі.

Вождь саударатів задумливо і нещадно береться руками за волосся та недовго смикає рідку зачіску, перш відповісти.

- Думаю, я все зрозумів.

Роксолана радісно киває та дозволяє собі посмішку.

- Добре, тоді я зроблю для вас виключення. Вчинимо так: лишайтеся сьогодні, пригощайтесь та відпочиньте, подивіться наші звичаї. Я приставлю у провідники по своїй людині до кожного саударата, сама ж покажу тобі дещо. А вже завтра проведемо для прибулих сарматські випробування та ініціації.