Глава 1

«Держава безперервно намагалася захопити і перетворити кочівників на осілих, на селян, чиновників або солдатів, на підрядників державного апарату. Але кочівники живуть поза межами держави, вони утворюють лінію втечі, зовнішність, яка завжди перебуває під загрозою, але залишається незламною.»

Ж. Делез

МІКОРИЗА

Степи непередбачувані. Двомісячна череда нічних битв й переходів мала завершитися ще до світанку, змінитися фестивалем хаоми. Сталося інакше — під кінець подорожі об'явилися візантійські шпигуни. Солдати автократа розсипалися по західних закутках Великого степу, де старанно утікали, ховалися і здихали — відкладали прибуття воїнів Роксолани аж до полудня. Межа сарматської стоянки зустріла кочівників спекою, отарами і табунами, у оточенні численних повозок. 

Вояки Роксолани стали табором посеред наметового містечка, де лишили крам і трофеї. Кочівники відвели тварин на пасовиська, а посіпак тирана на допит, і гуртом рушають назустріч гучній музиці та молитовним співам анарій. Звуковий кістяк фестивалю поступово обростає м'яким тріщанням ватр і завиваннями з екстатичних ритуалів, поверх яких, наче хутрами, безладно огортається свистом вітрів і співом птахів. Принади й спокуси гуртами вигулькують біля святкових шатерів, нишком вгризаються у боки загону нічних хижаків, і повертаються до закутків з даниною у дві-три голови. Під кінець лишається непіддатне ядро з невисокої лідерки і її наставника, який чалапає поруч і тримає морду біля коліна дівчини.  

Роксолана вбрана, подібно до воїнів і скакунів власної ватаги — тіло дівчини охоплює темний шкіряний обладунок, перетягнутий жилами і просочений лугом. Зі спини звисає довгий каучуковий плащ, прошитий міхом у капюшоні і обтяжений залізними кульками у швах пелени. Полуденне, палюче сонце і північний, крижаний вітер наввипередки ллються поверхнею захисного костюму. Стихії неждано відкидають боротьбу, змішуються і збовтуються у густе вариво. Зазвичай ворожі одне одному, зараз володарі степу поєднують зусилля і липким зіллям розмащуються по темній броні. Проте навіть удвох вони уникають торкатися до верхньої частини маски Білої вовчиці. 

Очима маски хижака слугують прямокутні снігові окуляри — натхненні льодовими кочівниками Гіпербореї, а у прорізах доповнені пластинами майже прозорого вулканічного скла. Святосяйний Ойтосір і немилосердний Борей від світанку шукають хоча би маленьку щілинку в гнучкому обладунку, бісяться від незмоги і марно посилюють старання. Вбрання дівчини цілком герметичне, якщо не рахувати нижню половину шолому, тимчасово відкриту. Все, що лишається могутнім богам — дути щоки і відіграватися на вустах, задувати, напікати рота й носа.

На стременах бовтається щелепа маски, вирізана зі слонової кістки. Підборіддя нічного хижака струменіє тонкими малахітовими трубками, які нижче розроджуються бруньками торбинок очищення. Зараз мішечки відпочивають. Коли декоративна вставка з вовчими іклами вертається у маску і довершує закритість образу, клунки надуваються і сповнюються важністю — при диханні вони забирають отрути і запахи, пропускаючи повітря крізь нашарування бавовни і вуглю, оцту і льону. Корисна властивість для сарматського поля бою, часто заповненого ядучим димом і алхімічним вогнем, але цілковито непотрібна зараз, після виснаження запасу фільтрів. Добре хоч, що тутешній сморід гарі розчиняється ароматами запечених биків, смажених кіз і птахів, а також відтінюється кислотою частих лібацій, присвячених степовим духам і скіфським богам. 

- Ти впевнена? Я запросто можу...

Могутні барабани, співучі флейти і ніжні струнні звідусіль атаковані горланням збуджених людей, поле музичного бою накриває мішанина звукових дуелей. Посеред такої какофонії дуже складно розбирати слова. Дівчина хилиться до землі, аби розчути бурмотіння співрозмовника. Незважаючи на невеличкий зріст, її супутник ввіряє решті сарматів нестримне бажання розступатися на шляху химерної двійки. Незрозуміло тільки, оминають вони дядька Їржі через страх чи повагу. 

- Та полиш собі ту жертву. Краще насадитися тельбухами на гак, ніж знову слухати, наскільки тебе нудять людські гульки.

Зазвичай гордий Їржі пересувається верхи або на двох, проте сьогодні втома перемогла і змусила ветерана чалапати на чотирьох кінцівках. На підтримку образу старого вояки шурхотить легендарна деталь — повнотілий бронзовий обладунок. Формою лати наслідують черепашачий панцир, а на спині вирізьблені лискучі плитки, по яких скачуть вогники побічних варт. Дівчині тільки раз доводилося бачити бронзову броню окремо від дядька, але відтоді альбіноска знає, що зсередини панцир оздоблений рогом. 

Його шерсть коротка, жорстка і чорна, за виключенням товстої білої смуги на верхівці тіла. Виглядає так, ніби якийсь шкідник провів пензликом незмивної фарби, від лоба до кінчика хвоста. Торс і лапи Їржі укриті кольчугою, з-під якої пробивається шовкова сорочка. Шари обладунку прилягають і труться, та закривають тіло майже повністю, якщо не рахувати оголених ділянок на кінцівках, де шкіра особливо товста і рухома. З весни він тимчасово носить округле скло на правому оці. Черепаховий панцир дзвінко стинається з металевою патерицею при ході. 

Роксолана чула, ніби колись, ще за сивої давнини, цей огризок зброї був у рази більшим топорищем, чи то булавою. Низькорослий буркун відтоді дотримується обіцянки, і досі вперто дереться масивним допотопним штирем. Основа палиці викута з неоковирного тьмяного металу, який дядько всупереч ковалям кличе метеоритним залізом. По темній колоні знизу-догори зміїться спіраль червоного металу, і стовщується у гострий виступ, трохи схожий на закривавлений кинджал. Рукояткою довбні служить тисовий кругляк, вщент списаний древніми рунами і просочений сосновою смолою. Їржі часто вдаряє панцир зброєю при ході, а під впливом роздратування робить це особливо дзвінко, хоч і не усвідомлено. От як зараз: