Місце, де літатимуть метелики

Сьогодні, як і протягом багатьох днів до того, на його розпачливий заклик до далекої Землі ніхто не відгукнувся. Повернувшись до своєї кімнати, Том вирішив подивитися, що можна вдіяти з роботом. Було дивно, чому батько взагалі змайстрував його, а головне — навіщо потім заховав на дно коробки серед десятків непотрібних речей.

З приліжкової тумби тепер усміхалися батьки, а хлопчик на фото міцно тримався за мамину руку й ніяково дивився в об'єктив.

Насамперед юнак затер іржу й ретельно обробив усі механічні з’єднання машинним мастилом. Тепер кінцівки андроїда могли вільно рухатися, але великої користі це не принесло. Хлопець, здавалося, оглянув залізне тіло з усіх боків, проте не знайшов жодної кнопки чи сенсорної панелі, яка могла б увімкнути живлення. Може, цей автомат узагалі нічого не вмів, тому батько й заховав його?

Утративши надію знайти бодай якийсь спосіб запустити прилад, Том безсило опустив руки. Його пальці випадково зісковзнули під мідну пластину на грудях робота й намацали ледь помітне заглиблення. Хлопець автоматично натиснув туди — десь глибоко в грудях машини тихо кляцнула пружина. Зачекав хвилину, потім ще трохи. Проте нічого не відбувалося. Не чекаючи більше на диво, знесилений, він завалився на ліжко й миттєво заснув.

Цього разу Тома збудив не звичний гуркіт механічного будильника, а щось приємно-прохолодне біля щоки. Хлопець миттєво підхопився на ліжку й кліпнув кілька разів, намагаючись розгледіти, що коїться навколо. Прямо перед ним стояв малий андроїд, простягаючи назустріч свою залізну руку. Скляні лінзи його очей тьмяно світилися,  на нагрудній панелі — там, де учора знайшлась прихована кнопка, — тепер яскраво виблискував індикатор повного заряду.

— Привіт, — пролунав дитячий голос із легким механічним рипінням. — Я Міккі, а ти хто?

Том не міг повірити своїм вухам: робот розмовляв! Після стількох днів суцільної тиші, коли єдиною його втіхою були голоси людей зі старих відеозаписів Джека, ось тут, поруч, нарешті звучала жива мова. Нехай він всього лиш машина, але завдяки цьому голосу хлопець нарешті не почувався таким самотнім.

Він уже роззявив був рота, щоб відповісти, але так і застиг. Андроїд раптом закрутив головою, озираючись навколо, і здивовано вимовив:

— Я ж не хотів сьогодні йти до дідуся... А де мій тато?

— Твій тато? — ледь чутно перепитав Том, відчуваючи, як у грудях перехоплює подих.

— Ну так, Елайджа, — кивнув андроїд, — Він обіцяв, що сьогодні ми нарешті поговоримо з мамою. Розповімо їй нашу таємницю про те, як я заснув у гаражі, коли ховався, щоб погратися. Сподіваюся, вона не дуже на мене розсердиться... Бо здається, що я просидів там занадто довго.

— Ти справді думаєш, що твій тато Елайджа? — Том досі не міг оговтатися від почутого.

— Звісно, хто ж іще? Ось і наше фото, — робот акуратно взяв світлину з тумбочки, і вказав на чіткий напис на звороті: «Міккі». — Пам'ятаю, тоді до нас прийшли незнайомі люди, щоб зробити цей знімок. Я трохи злякався яскравого спалаху, але мама міцно тримала мене за руку й потім показувала, як гарно все вийшло.

Міккі ще якийсь час роздивлявся світлину, ніжно провівши металевими пальцями по зображенню мами, а потім знову повернувся до хлопчика:

— То хто ти? Я тебе зовсім не пам’ятаю. Ти прийшов погратися?

- Ем… Я Том і я тут живу.

- Тато дозволив тобі жити у дідусевому будинку? - у голосі робота почувся захват, - я завжди мріяв грати тут у хованки, але мамі не подобалось коли я був далеко від неї.

— Міккі, як ти думаєш, скільки тобі років? — обережно запитав юнак, затамувавши подих.

— Через місяць у мене буде день народження! — радісно вигукнув андроїд. — Мені виповниться п’ять, і я стану зовсім дорослим. Тато обіцяв змайструвати на свято справжній двоколісний велосипед.

Перед очима Тома раптом постав його власний п’ятий день народження. Він чітко згадав те безмежне щастя від зеленого двоколісного велосипеда, який вони з татом разом майстрували довгими вечорами. Мама тоді чомусь гірко плакала, міцно обіймаючи сина... Тепер хлопець нарешті зрозумів, чому.

У пам'яті знову виринув неймовірний захват від першої поїздки стрімким схилом, а за ним — перше болюче падіння та збиті до крові долоні. Малий тоді довго не наважувався повернутися додому, аби мама не сварилася і не забрала цей дорогоцінний скарб.

— Міккі, який твій останній спогад перед тим, як ти заснув у татовому гаражі? — тихо запитав Том.

Андроїд на хвильку замислився. Він акуратно повернув світлину на місце, а потім підійшов і сів на ліжку поруч із Томом, звісивши залізні ніжки.

— Тато читав мені казку про щура — космічного пірата. Це була така кумедна історія про те, як на космічний корабель посипався справжній сирний метеоритний дощ! — Міккі дзвінко засміявся, і в його голосі пробриніли механічні нотки. — А потім мама міцно обіймала й співала мою улюблену колискову... Про безмежне синє море і паперовий кораблик, що пливе додому.

Хлопець безсило упав назад на ліжко й затулив обличчя долонями. Це була і його улюблена книжка, яку тато завжди читав із легким сумом, попри всі кумедні пригоди капітана Щура. А от колискову про паперовий кораблик не чув ніколи — щоночі вона вигадувала для нього нові, добрі історії про котика Тома, котрий укладав своїх друзів спати. Тепер усе стало на свої місця.