Розповідь

Гортаючи свою стрічку в Інстаграм я зупинилася на одній світлині, яка мені нагадала один момент з життя. Саме та мить змінила його назавжди. 

  *****

 Коли я ще була маленька, то частенько проводила час з дідусем у його майстерні. Він завжди щось малював. То якісь пейзажі природи та нашого чудового лісу, який знаходиться у другій частині містечка, то мильні кульки, які завжди повертали його у цікаве дитинство. У дідуся завжди на стіні висіла одна картина. Вона була у білій рамці, яку він час від часу фарбував та поновлював колір. На ній була зображена дівчина зі світло-каштановим волоссям, яка повернута була до нас спиною. Попереду неї була довга дорога, яка вела у невідомість. З двох боків були високі дерева, а в далечині появлялися ще могутні гори, на яких виднілася зелень та красивого кольору квіти. 

- Дідусю, – гукнула я похилого віку чоловіка, який з усмішкою на устах радісно перевів свій погляд на мене. – а хто зображена на цій картині? 

- Твоя бабуся. – він так просто відповів, проте я завжди знала, що для нього ця тема дуже складна.

   Бабуся померла, два роки тому. Вони дуже любили одне одного і часто сміялися разом. Проте, це тривало не вічно. 

- Нічого вічного немає. – так казав дідусь. Цими словами він заспокоював сам себе. 

Того ж вечора я швиденько лягла спати й поринула у чудовий сон. На місці бабусі, що на тій картині, була я. Маленька дівчинка, яка опинилася в прекрасному місці. Попереду мене була дорога. Коли я зробила крок, тоді одразу мене взяло в жмут якоїсь фіолетової магії. На спині одразу з'явилися стріли в чохлі та лук у моїх руках. Ніжний голос, який мені дуже нагадував бабусин, підштовхував мене робити кроки вперед. І я робила. 

- Обережно, справа! – гукнув голос. 

Якось дивно це все, але я сконцентрувалася, натягнула лук зі стрілою і вистрілила. Переді мною впав монстер, який одразу перетворився на білу квітку, яка красиво зацвіла, розпустилася та міцно вкоренилася в землю. 

Фіолетова магія зникла і тоді я побачила навколо себе світ. Усе як на тій картині. Літня пора. Усе цвіло, пахло. Мене кожна тваринка та рослинка манила до себе, але я могла тільки йти по доріжці, яка вела вперед. Серце в грудях билося з великою швидкістю. Я відчувала, що наближається якась небезпека. Крик великого птаха. І моє серце в п'ятки. 

- Ти впораєшся з ним. Я вірю в тебе, онучко! – тепер я точно знала, що зі мною говорила бабуся. Своїми словами як зазвичай мене підтримувала. 

Вона і дідусь – це єдині люди, які в мене вірили завжди. Батьків я добре не знала. Ще, коли мені було п'ять рочків, вони померли. Дощ, швидкість, відразу смерть. Я дуже сумую за ними й за бабусею. Тільки дідусь зараз зі мною.

- Каар! – знову крик птаха. 

Я відразу лягла на землю, бо він розправив свої кігті й хотів мене схопити. 

   "Не на ту напав!" – подумала я про себе. 

Один постріл, за ним другий. Проте, птах гарно відлітав від них. У голові не було багато варіантів, та й взагалі ЖОДНОГО! Що робити? Коли птах підлетів ближче, то одразу поглянув мені в очі з викликом. 

   "Спробуєш перемогти, тоді на тебе чекатиме приємний подарунок." – прочитала я в його очах. 

   "Неодмінно."

   "Тоді здивуй усіх і саму себе."

Опісля, він з повітря перейшов на рівні позиції, на землю. Ставши своїми двома стопами на пісок, він одразу прийняв стійку переможця. 

   "Ще побачимо, хто кого."

Різкий постріл і я поранила його ліве крило. Птах голосно крикнув та грізно поглянув на мене. Набираючи швидкість, він дзьобом старався мене вдарити. Проте, якось так вийшло, що я змогла луком притримати його, щоб він навіть не торкнувся мене. Набравшись звідкись сміливості та сил, я відштовхнула його поодаль від себе. 

   "Непогано." 

Побачивши схвалення в очах птаха, я ще раз переконалася, що зможу. 

Коли птах знову хотів накинутися на мене, я взяла пісок в праву руку та кинула його в очі. Синьоокий птах знову крикнув, але вже пригнічено. Я не втрачаючи можливості, обійшла його ззаду та вистрибнувши, вдарила луком птаха по голові. Він зразу повалився на землю і після цього я відчула якісь дивні відчуття всередині себе. Лук не зламався, а навпаки покрився синьою ниткою. Я попробовала його зігнути, але навіть на трішки не вийшло. 

- Молодець. Я радий, що ти так виросла і стала сильною дівчинкою. Для своїх чотирнадцяти років ти дуже смілива. 

Мене здивувало те, що птах перетворився на людину. І перед собою побачила батька. Я не знала, що потрібно робити. І це ж сон. Я сплю і це мені просто сниться. 

- Це не сон, а миттєвість, яка буде тривати вічність для тебе. 

- Тату! – не задумуючись, я підбігла до батька та обійняла його за шию. – Я так сумувала за тобою, за мамою. Мені так вас не вистачає. І бабуся. Де вони?

По щоках котилися сльози, а батько тільки усміхався. Я забула, як він усміхається. Його щирість та радість заповнювали все навколо. А ямочка на щоці продавала йому приємних рис обличчя. 

- Вони поруч. Ти завжди зможеш нас тут бачити.