12

Вона сиділа в аудиторії, втупившись у порожній аркуш у зошиті. Думками щоразу поверталася до того п'ятничного вечора, який, здається, змінив геть усе в її житті. Неможливо було викинути з голови цього викладача. Проведений з ним час здавався занадто хорошим, аби бути реальністю, але ж... це було, вона дійсно ледь не потрапила під його автівку, вечеряла з ним, носила його одяг, спала в його ліжку, користувалася його гелем для душа, ледь не поцілувала... При останній думці дівчина на секунду заплющила очі, глибоко вдихнула й міцніше стиснула ручку, ніби це могло допомогти прогнати небажані образи з голови. Вона занадто багато про це думала, що здавалося божевіллям. 

Раптовий звук вібрації змусив її здригнутися. Повідомлення. Ліза підняла телефон, розблокувала його, і за мить на її обличчі промайнув ледве вловимий відтінок розчарування.

Шановна Єлизавето Корницька, дякуємо за вашу участь у співбесіді, однак ми змушені повідомити, що на даний момент не можемо запропонувати вам роботу. Бажаємо успіхів у майбутніх пошуках.

Що ж, це було очікувано. Майже передбачувано. І все-таки неприємний осад залишився...

Вона підвела погляд – студенти навколо вже почали непомітно закривати зошити, ховати ноутбуки в рюкзаки, нетерпляче переминатися на місці в очікуванні закінчення лекції. А їй раптом стало так тісно у цій аудиторії! Гостре відчуття того, що знаходилася не на своєму місці, взяло першість. Сьогодні ще й нічого не вдавалося – ні відповідати на запитання викладачів, ні слухати навчальний матеріал, ні конспектувати лекції. 

– Це все, можете бути вільні, – прозвучав строгий голос викладача.

Після цих слів навколо почався звичний для кінця пари рух – хтось уже стояв біля дверей, хтось поспіхом записував останні нотатки. Ліза ж затрималася на місці, щоб  записати до зошита тему лекції і переписати з дошки зазначені сторінки матеріалу. Повірити не могла, що пропустила годинне заняття за своїми роздумами про Владислава. Це настільки на неї не було схоже... 

– Хей, Ліз, можна твої нотатки з філософії? – голос одногрупниці вибив студентку з рівноваги. Вона миттєво підняла погляд і побачила Аню. Та стояла поруч, ледь нахилившись, а позаду – її звична компанія: двоє дівчат і хлопець із самовдоволеною усмішкою. Він, схоже, навіть не слухав розмову, а просто ліниво гортав стрічку в телефоні. Неприємна групка осіб, з котрими вкрай не хотілося мати справу. – Оу, вау, тихоня, а ти чого без макіяжу сьогодні? – при цьому блондинка подивилася на Лізу з неприхованим здивуванням, примруживши очі. 

Дівчина не змогла втриматися від думки, що це просто якийсь дитячий садок. Що за абсурдне питання взагалі? 

"Ну звісно, я без макіяжу, бо одну ніч провела у квартирі з чоловіком, старшим за мене на десять, а то і більше, років, а інші дві ночі – зі старенькою сусідкою", — промайнуло в її голові. Дідько, останні дні справді були стресовими для неї, і тут ще й понеділок вирішив стати кульмінацією усіх негараздів та незручних моментів. 

Ліза хотіла щось відповісти, але різко зупинила себе, подумавши, що її відповідь може стати такою ж безглуздою, як і саме питання одногрупниці. Їй вкрай не хотілося розігрувати посеред аудиторії театральну сценку, хоча і відчувалося сильне роздратування. 

Аня не зупинилася. На її обличчі, покритому товстим шаром косметики, з'явилася нахабна усмішка. 

– І ти в тому самому одязі, що була в п'ятницю, – промовила вона таким тоном, ніби піймала Лізу на якомусь порушенні. Так, студентка завжди слідкувала за собою – у що вдягалася, як виглядала, тому, можливо, з боку це дійсно виглядало дивно, але хіба на цьому так потрібно було акцентувати увагу?  

Аня в принципі складала враження тієї особистості, котра дивилася на всіх через призму переконань, що зовнішність на першому місці. Тому постало питання – а чого ж дивуватися? 

– Я не записувала конспект, – проігнорувавши всі попередні зауваження, повідомила Ліза. Вона піднялася зі свого місця і почала збирати власні речі. 

Одногрупниця показово скривилася і оглянула її ще раз з ніг до голови оцінюючим поглядом. За декілька секунд очі блондинки загорілися, а в голові з'явилася цікава думка. Єлизавета Корницька, відмінниця, тихоня, скромна, завжди підготовлена до пар, ніколи не потрапляла в університетські скандали – а тут, без ідеального вигляду і записаного конспекту. Щось не збігалося...

– Дивина, – протягнула Аня, схрестивши руки на грудях. Її голос був солодкуватим, але з яскраво вираженою ноткою підколу. – Де ж ти була ці всі дні?

Ліза завмерла. Це питання застало її зненацька. Вона відчула себе в центрі небажаної уваги. Знову. Як і в той раз, коли колишня дружина Владислава несподівано з'явилася на кухні.

Одногрупниця ж стояла з самовдоволеною посмішкою, очікуючи, що зараз почнуть вилізати на поверхню жалюгідні виправдовування. Навіть її "свита" – дві дівчини й хлопець із телефоном у руках – завмерли, явно зацікавившись розвитком подій. 

Ліза ковтнула сухість у горлі; в голові промайнуло безліч відповідей – від різких і колючих до спокійних і байдужих. 

– Це щось нове? – озвалася вона нарешті, змушуючи себе говорити максимально рівним тоном. – Тепер ви ще й відстежуєте, хто де проводить вихідні?

Блондинка не збентежилася, вона хмикнула і трохи нахилилася вперед, ніби збиралася відкривати якусь таємницю. 

– Охолонь, Ліз, – почала Аня, усмішка стала при цьому ще ширшою. Схоже, їй подобалося виводити на емоції. – Просто цікаво, чому така дівчина, котра все тільки і робить, що бездоганно, одного дня перестає слідкувати за своєю репутацією.