11.2

Ліза відчула, як її охопило неприємне відчуття сторонності. Вона не мала тут бути, не повинна була залишатися на ніч, снідати з Владиславом за одним столом, торкатися його... Потрібно було відразу піти до сусідки, Олеся Миколаївна без вагань пустила би її до себе додому. Чому не насмілилася це зробити? Адже тепер стала центром зовсім небажаної уваги, постала в епіцентрі неминучого конфлікту...

Це настільки було неприємно та неможливо витримати!

– Мені… мабуть, варто піти, – невпевнено мовила дівчина, намагаючись не дивитися ні на Влада, ні на Христину.

Жінка не відповіла, лише злегка всміхнулася куточками губ – так, наче цей розвиток подій був для неї очевидним. Чоловік натомість різко повернувся до Лізи, ніби тільки в цю мить усвідомив її присутність.

– Єлизавета… – почав він, але в його голосі відчувалася якась невизначеність.

– Усе нормально, – вона кивнула, перш ніж він встиг сказати щось іще. – Ще раз дякую за твою допомогу. 

Погляд Христини так і не полишав студентку. Дівчина, навіть і не подивившись на неї, відчувала його. Ніби знаходилася на сцені театру, під єдиним світлом прожекторів, де кожен її рух був на виду, а кожне слово могло бути проаналізоване й засуджене. Це виявилося до болю нестерпним.

– Пусте, дай мені кілька хвилин і я підвезу тебе куди скажеш, – його тон був настільки спокійним, а сам чоловік виглядав таким безтурботним, що, здавалося, для нього ця ситуація нічого не значила. Усього лише чергова субота – запланована зустріч з колишньою і ранок зі студенткою, котра ледь його не поцілувала. 

Усе в ньому говорило про те, що його це не торкає. Невже це була маска? Ліза так не хотіла в подібне вірити, але вона не могла більше тут залишатися. Гостре відчуття напруженості нависало над нею.

– Я думаю, у тебе тут важливіші справи, – на слові «тут» студентка зробила акцент і ступила пару кроків у напрямку дверей. 

Влад не відпустив її так просто, він швидко перегородив їй шлях, ставши перед нею, немов перешкода. Його погляд на цей раз був більш серйозним та зосередженим. 

– Зачекаєш мене, домовилися? – голос прозвучав спокійно, хоча в ньому відчувалася невідворотність, наче це було питання, на яке не можна було відповісти «ні». 

Ліза через його плече глянула на Христину, щоб застати її реакцію, але та залишалася непохитною. Підвівши очі на чоловіка, вона мовчки кивнула головою. Ледве стримувала бажання сказати щось різке. Розуміла, що це було б зайвим, а тому без зайвих слів попрямувала до дверей, швидко виходячи з кухні. Ноги, здається, самі несли її, намагаючись не затримуватися, не давати собі часу на роздуми. Вона вже не дивилася назад, залишила їх наодинці.

– Це так на тебе не схоже..., – почала Христина, коли за Лізою зачинилися двері. Викладач запитально подивився на неї і поклав руки в кармани спортивних штанів.  

– Що саме? – його голос був спокійним, майже без емоцій, вираз обличчя залишався незмінно серйозним. 

– Я не буду брехати, – відповіла жінка досить розчаровано, – але мені здавалося, що після таких стосунків, як у нас, потрібно більше часу, щоб відійти. Ми ж розлучилися на початку літа, а в тебе...

– Ми тільки вчора познайомилися з нею, Кріс, – він рішуче перервав її репліку, зовсім не бажаючи чути дурні припущення. – Несприятливі обставини посприяли цьому, тому давай не створювати драми. 

Христина не витримала і, піднявши брови, різко сказала:

– Обставини, які змусили вас стояти в сантиметрах один від одного? Це ми про ті самі обставини говоримо, в яких вона розхожує по кухні в твоєму одязі? Кого ти намагаєшся обманути?

Влад не одразу відповів. Він знову відчув, як старі емоції прагнули прорватися назовні. В останній рік шлюбу їх сварки ставали частішими, менше бувало тих моментів, коли вони могли просто сидіти разом і не відчувати напруги. Часом він навіть не розумів, коли все стало таким... чужим. Але зараз не було часу для цих думок. Це вже в минулому.

– Я не намагаюся тебе обманювати, – його голос прозвучав трохи жорсткіше, ніж зазвичай. Він провів рукою по волоссю, намагаючись стримати роздратування. – Вона студентка, я вчора ледь не...

– Стривай, що? – Христина підняла брови від здивування, її очі спалахнули. Вона не вірила тому, що тільки-но почула. – Студентка, Влад? Ти... тобто це якось має все пояснити? 

Чоловік стиснув щелепу, намагаючись залишити свою впевненість, але внутрішньо відчував, як напруга зростає. Він глибоко вдихнув, щоб заспокоїтись. Розумів, що збоку це все виглядало не найкращим чином, а тому зволікав з наступними словами. 

– Вау, – протягнула колишня дружина, не відриваючи від нього погляду. – Я вже знаю на які питання від журналістів доведеться відповідати і які заголовки будуть ширитися мережами – «Успішний бізнесмен Яворський Владислав після розлучення з відомою фотографинею захопився двадцятирічною студенткою», – вона глузливо посміхнулася і схрестила руки на грудях. – Пікантно, з фемінітивами, що немаловажливо для сучасних читачів, і досить гостро, чи не так? – при цьому її погляд був надто прискіпливим, а усмішка – надто вимушеною.

Чоловік зітхнув і повільно потер пальцями перенісся, ніби намагаючись позбутися раптового головного болю. Він не хотів цього всього — ні драми, ні виправдань, ні нагадувань про минуле, яке вони обидва залишили позаду. Вона вміла підбирати слова так, щоб зачепити, але зараз він не мав наміру грати за її правилами.