11.1

Вона підняла на нього свій погляд, сповнений непорозуміння. Хіба їй почулося? Він щойно сказав, що має їхати в офіс. Це ж означає, що їй теж пора йти… чи чогось не розуміє? 

– Додому, – постаралася якомога м'якше промовити Ліза. 

Від почутої репліки чоловік стиснув щелепи і теж піднявся зі свого місця.

– Але ж твоя квартира...

– Я не можу тут залишатися, – не дала договорити йому дівчина. Вона намагалася звучати спокійно, але всередині все стискалося від напруги. Ні, не боялася його, швидше боялася себе поряд з ним. Починала щось відчувати. Те, що не повинна була. Те, що могло все ускладнити і вже починало ставити під сумніви кожне її рішення. Цього вона дозволити не могла. Ліза прагнула внутрішнього спокою та буденності, яка дозволяла тримати все під контролем, а йому було так легко потрапити в її думки, затьмарити здоровий глузд... Це вибивало її із звичного ритму життя. І найгірше — це лякало. Відчуття, що вона втрачає контроль, що її рішення тепер залежать від чогось, чого вона не може передбачити чи зрозуміти. Це неправильно!

– Ти можеш тут залишитися, поки питання з твоїми ключами не буде вирішено, – сказав Владислав, починаючи збирати посуд зі столу. Він відчував, що не хоче її відпускати, але не міг знайти пояснень чому.

– Я це дуже ціную і насправді дуже вдячна за твою допомогу, – студентка прослідкувала за тим, як він підійшов до раковини і поставив туди свою тарілку та чашку. Вона теж не забарилася зі своїм посудом. – Але питання квартири вирішено.

Викладач сперся руками на край мийки і уважно поглянув на неї, злегка нахиливши голову. Ліза стояла поруч, тільки-но поставивши свої прибори. Її рухи були обережними, а очі старанно уникали його погляду. Це здалося йому навіть милим. 

– Що ж, це добре, – трохи посміхнувшись, промовив Влад. 

– Давай я допоможу, – запропонувала вона, і перш ніж він встиг заперечити, взяла губку й включила воду.

Чоловік лише ледь помітно кивнув і витягнув рушник із шухляди. Вона мила посуд, а він стояв поруч, акуратно витираючи його насухо і ставлячи на місце. Їхні рухи були синхронними, майже механічними, але водночас… занадто природними.

Ліза намагалася не звертати уваги на те, як цей простий процес викликав у неї дивне відчуття – ніби вона спостерігала за картинкою сімейного життя. Вона поруч, миє посуд, він допомагає, між ними панує мовчазне взаєморозуміння. Таке буденне, таке звичне…

Дівчина трохи нервово провела губкою по чашці, відчуваючи, як хвилювання починає підкрадатися ближче. 

Влад, не відриваючись від свого заняття, простягнув руку, щоб забрати в неї чашку. Їхні пальці випадково торкнулися і це змусило її несподівано здригнутися. Його дотик видався їй несподівано гарячим. Вона розуміла, що це всього лиш випадковий контакт, незначна дрібниця, яку, до речі, він навіть і не помітив, але щось у ній все одно відгукнулося, змусивши на мить затримати подих. 

І саме тоді студентку накрила інша думка.

Вона ж захворіла, і вони провели годину в холодному підземному переході. Що, якщо у нього теж температура? 

– Почекай, – різко мовила Ліза, витираючи руки. Коли Влад повернувся до неї обличчям, вона швидко наблизилася до нього. Дівчина привстала навшпиньки, торкнувшись його вище ліктя. Піднявши долоню правої руки, вона приклала її до його чола. 

Він не встиг навіть здивуватися, як між ними скоротилася ця дистанція.

Дівчина зосереджено нахмурилася. Температура наче в нормі… Хоча їй самій було важко оцінити – її пальці досі були теплими після води.

– Що ти робиш? — його голос прозвучав трохи нижче, ніж зазвичай.

Раптове усвідомлення НАСКІЛЬКИ близько вони стояли змусило її завмерти. Погляд карих очей зустрівся з його — тепер вже не просто проникливим, а сповненим несподіваного збентеження. Вона відчула, як її серце пропустило декілька ударів. Прагнула зробити крок назад, але тіло нібито відмовлялося слухати. 

– Мені здалося у тебе температура, – прошепотіла Ліза, намагаючись приховати хвилювання. Вона опустила праву руку. 

Влад злегка похитнув головою, не зовсім розуміючи, що відбувається, і знову затримав погляд на ній. Чому це все стало таким складним?

– Ні, все гаразд, – сказав він, хоча сам не був певен, чи це дійсно так. Його голос був трохи більш задумливим, ніж зазвичай. – А ти вся, здається, гориш. 

Дівчина злегка здригнулася від його слів. Невже він помітив її хвилювання? Це питання відразу виникло в її голові, адже вона щосили намагалася залишатися спокійною. Та коли він був так поряд, коли у повітрі відчувався тільки його запах і його голубі очі дивилися в її з такою уважністю, хіба можна було встояти і нічого не відчувати? 

– Тобі так здається, – відповіла вона на одному подиху. 

Чоловік залишився мовчати на мить, ніби аналізуючи її слова, а Ліза вже пошкодувала, що сказала їх. Її серце все ще шалено калатало, а очі не могли відірватися від його погляду, який немов би тримав її в полоні. Ніколи нічого подібного не відчувала. 

Влад не робив жодного руху, але якось ненав’язливо, майже непомітно, нахилився трохи ближче. Це вже одурманений розум почав домальовувати те, чого не було, чи його тіло і справді стало ще на міліметр ближчим до неї?