11

Дивне відчуття, коли життя відбувається нібито з тобою, але досить віддалено відчувається ця нова реальність. Нібито не ти пишеш історію, а хтось є іншим її автором. 

І начебто все складається найкращим чином, але сумніви та переживання залишаються. Що, якщо автор не буде милосердним? Везіння закінчиться, а до старої реальності – квартири з ключами на поличці для взуття, – ще як мінімум два дні немає повернення. І що ж тоді робити?

Кращим видається про це не думати, та хіба можливо?

Усі думки Лізи зайняло питання «Що далі?». Їжа ніби втратила свій смак, дівчина лише на автоматі пережовувала та дивилася тільки в тарілку. У неї поступово вимальовувався план наступних днів, але його реалізація потребувала знову ж таки допомоги іншої людини.

– А що батьки сказали? – неочікувано спитав Влад, тим самим розрізаючи тишину. Він зробив ковток міцної кави і зловив погляд студентки, сповнений непорозуміння. – Вчора, коли ти говорила по телефону. Я так зрозумів, що вони не допомогли, бо були не в місті.

– Вони закордоном, їм зараз не до цього,– невпевнено відповіла вона і відразу ж пошкодувала про свої слова.
Навіщо це було казати ЙОМУ? З усіх персон вона найменше хотіла, аби він дізнався правду. 

Везіння, здається, в ту ж секунду закінчилося. Автор перестав бути милосердним, адже тема батьків – під забороною. 

– А ти чому не з ними? – обережно задав питання чоловік. Він дивився на неї деякий час, поки вона нібито вагалася над відповіддю. Очевидно, торкнувся не найкращої теми.

– У нас очне навчання, потрібно відвідувати пари, – Ліза чудово розуміла ЩО мав на увазі викладач, але вирішила відмахнутися подібним чином. Її пробирало хвилювання.

– Так, але... зважаючи на всі обставини і твою можливість будувати безпечне майбутнє закордоном, чому ти тут? – він був досить наполегливим у своїх репліках. Його починала мучити цікавість, адже деякі родичі та друзі, котрі виїхали в США чи інші європейські держави, не збиралися повертатися; навпаки дехто, перебуваючи в Україні, активно шукали можливості вибратися звідси. 

І тепер перед ним ось ця студентка, батьки котрої за межами Батьківщини, стала єдиним винятком. Він цього не розумів. У неї ж очевидно є шанс на краще, безпечніше майбутнє... так чому вона тут? 

– Мені не вдалося його побудувати, – коротко промовила Ліза, не піднімаючи свого погляду. Фактично вона говорила правду, хоч і не цілковиту, але правду. Розкривати подробиці не хотілося. Він начебто про неї хорошої думки, хай так і залишається. Нехай надія на краще не зникає, а те тепле відчуття продовжує існувати. Поки затишно і в безпеці, – треба це цінувати.

– Ось як..., – задумливо проговорив Влад після затяжної паузи. Він не до кінця вірив її словам, але вирішив полишити всі спроби витягнути від неї інформацію. Їй і так зараз зле, вона втомилася і ще захворіла. Щиро стало шкода, а тому було вирішено перевести тему: – Мені потрібно заїхати в офіс, я докінчив з док...

Викладач так і не встиг завершити свою репліку, адже Ліза трохи посунула вперед свою пусту тарілку і піднялася з-за столу. Усе це відбулося за секунду.

– Так-так, я все розумію, зберу лиш свої речі і допоможу прибратися, – вона слабо посміхнулася і явно спантеличила цим Влада. Куди збирати речі? Навіщо? Їй же нікуди йти! Він не мав наміру її виганяти, але, здається, вона зрозуміла його слова по-своєму.Чи, вже встигла найняти службу відкриття замків, щоб потрапити до своєї квартири? А як же фізичний стан? Ця дівчина зовсім себе не жалкує...

Його хаотичний потік думок, здається, відобразився на обличчі, адже він ніби застиг на ній поглядом. Єдине, що встиг вловити з цього вихору, – що не хоче відпускати її. 

Це усвідомлення вдарило по ньому, ніби хвиля крижаної води. Він не був серед тих, хто прив'язується ось так швидко, ось так легко. Завжди тримав дистанцію і здоровий глузд. Що відбувалося зараз? 

– Куди ти зібралася? – його голос прозвучав рівно, але сам він відчув, як напружилися м'язи. Досить цих хаотичних думок і спроб знайти логічне пояснення власному бажанню її не відпускати. Необхідно повертатися в сувору реальність, де він – Владислав Олександрович, викладач університету та заступник фінансового директора в немаловідомій компанії, а вона – студентка цього ж вишу, котрій одного вечора пощастило не потрапити під колеса його автівки, але не пощастило забути ключі від дому.

Цікаво, якщо би на його місці був хтось інший, чи допоміг би він так само? Чи це був лише особистий порив Влада? І чи не вважалося це переходом за допустимі межі?

Стільки питань... 

Одне ставало зрозумілим – він вчинив так, як вчинив, не тому, що був вимушений, але тому, що просто не міг інакше. Це було питання не вибору, а швидше внутрішньої необхідності. А отже, якби на місці Лізи була інша людина, чоловік допоміг би так само.

Це ж не можна назвати переходом за межі, хіба не так?