10.2

– З тобою все гаразд? – ввічливо запитав Влад, тепер уже уважніше вдивляючись у її обличчя. Його проникливий погляд змусив дівчину злегка відвести очі, а на її щоках з'явився ледь помітний рум’янець. Вона засоромилася.

– Так-так, усе добре, – поспіхом відповіла Ліза, але голос видав її: він був захриплий і невпевнений. Після декількох секунд паузи вона додала: – Легка простуда. Я уже випила таблетку, тож скоро стане краще.
– Точно не потрібна моя допомога? – спитав чоловік, підійшовши до холодильника. Він вийняв звідти яйця та молоко, збираючись готувати сніданок. Ліза лиш промовила коротке «ні» на його запитання і похитала головою. – Ти сідай, поїш хоч трохи, сил наберешся.
– Я допоможу, – ствердно видала дівчина і підійшла до нього, аби виконувати вказівки. 
– Ні, ти сідай, – повторив Влад твердо, глянувши на студентку. 
Ліза хотіла заперечити, але щось у його погляді змусило її підкоритися. Вона сіла за стіл і підперла щоку долонею. Усе-таки головний біль нікуди не дівся, але, схиливши голову, було трохи легше. 
Чоловік тим часом вийшов на пару секунд для того, аби накинути на себе білу футболку з короткими рукавами, а коли повернувся – продовжив готувати яєчню з беконом. Його рухи були настільки плавними і зосередженими, що дівчина раптом замислилася.
– Ти завжди такий спокійний, коли готуєш? – не стрималася вона.
– А що, варто нервувати? – посміхнувшись і кинувши на неї короткий погляд, промовив Влад.
– Я не це мала на увазі..., – поспішила виправдатися. Вона помітно нервувала, а тому починала плутатися у власних думках. – Напевно, відвикла від того, що ранок може бути настільки спокійним, без якогось хаосу та метушні.
Чоловік навіть задумався над її словами, адже... а коли він востаннє мав подібний ранок? Зазвичай у нього теж усе відбувалося у швидкому темпі, сніданки нерідко доводилося мати за робочим столом, а то і зовсім пропускати. 
– Сьогодні виняток по причині гарного настрою, – поділився Влад, і разом з тим виключив чайник. 

“Можливо, прокинутися у квартирі викладача – зовсім не так і погано?” – промайнуло в думках студентки.
Вона озирнулася довкола, відзначаючи затишок приміщення. Кухня виглядала сучасною та доглянутою. 
Ліза мимоволі згадала свою кухню і порівняла її з тією, в якій знаходилася зараз. Дівчина важко зітхнула, розуміючи, що тут все здається ідеальним, крім неї. Поставала ніби зайвою у цій всій картинці. 
Від цього було зовсім не по собі...

Влад, здається, помітив її нерішучий вираз, але не поспішав запитувати. Він тільки поставив перед нею чашку фруктового чаю і повернувся до плити. Яєчня ще смажилася, і по кухні вже починав розливатися апетитний аромат бекону.
– Сподіваюся, чай нормальний, – кинув чоловік, майстерно перевертаючи м'ясо на сковорідці.
Ліза обережно взяла чашку, вдихнула аромат і зробила невеликий ковток.
– Ммм, дуже смачний. Я, до речі, рідко п’ю чай. Усе кава та кава…
– Кавоманка? – вирішив уточнити.
– Швидше так, аніж ні. Без кави мій день навіть не почнеться, – зізналася вона. 
– Я теж так колись починав. Був період, коли кавою заміняв усе. Пив її, як воду. Без неї ні ранку, ні дня. Іноді навіть ночі, щоб просто не заснути з думками, – сказав він спокійно, кидаючи на дівчину короткий погляд.
– А потім що трапилося? – запитала вона, потягуючи ще один ковток чаю.
– Життя, – коротко відповів чоловік, розкладуючи готову страву на тарілки. 
Ліза подивилася на нього, гублячись у його словах, точніше – слові. Щось у його погляді було таким простим, водночас недосяжним. Щось таке, від чого вона не наважилася задати уточнююче питання. 

Владислав поставив перед нею тарілку з яєчнею та беконом, і легкий запах знову наповнив кухню. Сам він сів навпроти.
– Із нами часто трапляється життя, коли ми його не проживаємо, а замінюємо чимось іншим – наприклад, роботою, як я. Життя – це ті неконтрольовані обставини, які вибивають із колії і змушують подивитися на світ інакше. 
Ліза кивнула, обдумуючи кожне його слово. Він говорив так легко, так переконливо, що не залишалося і сумніву – перед нею була людина, котра чітко усвідомлювала сказане.
– Ти мені про це нагадала вчора, коли зупинилася подивитися на небо, – додав він з легкою посмішкою на вустах. 
Дівчина усвідомила, що їх розмова немов плавно перейшла у новий етап. Такої щирості вона безумовно не очікувала від викладача, а тому їй стало якось ніяково. Вона потупила свій погляд до тарілки, не наважуючись розвинути цю тему. Та, і що могла сказати? Що повністю розуміє та підтримує? І хіба це постане правдою? Сама ж цього життя і боялася, намагаючись усе контролювати і встигати... У результаті опинилася на вулиці, якби не він. 
Зупинилася тоді поглянути на небо, щоб хоч на якісь нещасні секунди перервати сильне хвилювання і думки на кшталт «Що робити далі?». Зупинилася, щоб подивитися на світ інакше...