9.1

Ніби у вакуумі.
Усе відчувалося таким віддаленим, але насправді було так близько.
Незрозумілий шорох і якісь незнайомі голоси. 
І думки розсіяні не могли сконцентруватися на чомусь одному. 
Ніби не було простору.
І все здавалося занадто нереальним.

– Ліза? Уже відбій, – крізь невидиму оболонку до неї донісся дуже знайомий голос, а потім тіло відчуло легкі дотики. Голова похитнулася, і вона нарешті розплющила очі.

– Щ-що? – ледь промовила дівчина, відсторонюючись від чоловіка. За ці двадцять хвилин вона настільки випала з реальності, що зараз відчувала абсолютне відчуження. Її мозок прокручував ті останні миті перед тим, як заснути. Це призвело до гострого головного болю. Ліза охопила голову холодними руками, так я було нестерпно. – Зараз, дай хвилинку, – ніби не своїм голосом сказала вона, роблячи глубокий вдих.

– Тобі погано? – занепокоївся він, не зводячи з неї погляд.

– Юля, ходімо, – якраз у ту ж мить донісся строгий голос жінки, від чого Ліза аж здригнулася і подивилася на дитину. – Юля!

– Да сейчас, – промовила дівчинка і швидко підбігла до Лізи, простягаючи руки. 

Вона так сильно обійняла її, притискаючись усім своїм тілом! Це було занадто неочікувано, а тому реакція від студентки була більш, ніж очевидною. Спочатку вона не знала, що робити, а вже через декілька секунд обійняла дитину у відповідь. І тоді її погляд зустрівся з матір'ю, котра витирала сльози з обличчя, намагаючись зайвим шумом не видати свій розпач.

"Що сталося? І чому така реакція?" – тільки і крутилося в голові.

– Ой, простите це..., – почала схлипуючи жінка: – Юль, давай, там безопасно уже.

Після репліки матері ця дівчинка розімкнула обійми. Вона підняла з підлоги свій невеличкий рюкзак і рожевий фотоапарат Instax. І все це робила так, ніби нічого не трапилося.
Це насторожило не тільки Лізу, але й Владислава, котрий теж уважно слідкував за цією ситуацією. Вони двоє обмінялися поглядами, в яких читалося непорозуміння.

– Усе добре? Може допомогти? – зупинив їх чоловік своїми питаннями. Ліза якраз з другої спроби підвелася на ноги. Здається, стало краще.

– Нет, спасибо, ваша девушка сильно похожа на мою дочь. Юлька скучает, – видно, жінці складно було підібрати слова українською у такий момент. Та й під "ваша девушка" вона мала на увазі Єлизавету. Якби ж знала, що вони тільки-но сьогодні познайомилися...

– Она в Мариуполе осталась, – подала свій милий голос дівчинка, уже притискаючись до матері. Жінка знов змахнула сльози.

– Зникла, – ледь чутно промовила мама, і серце Лізи розбилося вщент. Вона схопила за зап'ястя Влада, котрий стояв зовсім поруч, і стиснула його. Чоловік помітно відчув її натиск, але нічого не сказав і не відсторонився. Він сам був не менш вражений словами цих людей. 
Що вони пережили...
І яке Пекло доводиться їм відчувати і по сьогодні...

– У вас є де жити? Є всі потрібні речі: їжа, одяг, документи...? – подав свій голос Влад. Здається, з них обидвох у цій ситуації він був найбільш раціональним, адже Лізу так глибоко зачепило спочатку слово "Маріуполь", а потім "зникла", що вона і зв'язної думки не могла сформувати в своїй голові.

Усі бачили ті страшні світлини і фрагменти відео з Маріуполя. Байдужим залишитися було неможливо. 
І тут перед ними стояли люди, котрі були свідками цього жахіття, тієї дійсності, яку неможливо осягнути здоровим глуздом. 
І вони живі.
І намагалися продовжувати жити.
Як це?

Емоції та відчуття переповнювали. Ліза згадала ті кадри, коли лікарі намагалися врятувати чотирирічну дитину. Там повсюду була кров. Як батько, схилившись над мертвим тілом свого сина, благав його повернутися до життя. Як чорні пакети скидали у яму. Як жінка кричала "Ну почему? Почему?", бо вона втратила свою дитину. Як танки стріляли по цивільним об'єктам. І вибухи, вибухи, літаки, бомби, вибухи...

Навіть не знаходячись в епіцентрі всіх подій можна було відчувати як зсередини все перевертається і ніби сковує. 
Її огорнуло таке безсилля...
Вона там не була, але чомусь переживала не менше.
Це хіба поясниш?

– У нас друзья в Швеции, к ним собираемся, – слабким голосом промовила жінка. Видно за той час, поки Ліза намагалася опанувати себе, ці двоє змогли трошки поговорити. – Все дають, то как-то будем жить. Нам пора.

– Бережіть себе, – неочікувано навіть для себе проговорила Єлизавета, все так само стискаючи руку Влада.

– Ви теж, – і це було останньою сказаною фразою жінки. Дівчинка помахала рукою, ледь посміхнувшись, і вони попрямували до виходу.

– Ти як? – поцікавився Влад, повернувшись до студентки. Він відпустив її руку, а тому з якоїсь невідомої причини холод став відчуватися ще гостріше.

– Нормально, – сухо відповіла Ліза і почала збирати власні речі. Вона намагалася не прокручувати у голові кадри з Маріуполя. Потрібно було негайно переключитися на щось інше. Інакше можна було з глузду з'їхати.
Дівчина сповільнила темп, подумки декілька разів порахувала до десяти і назад, зробила пару глибоких видихів, – і це допомогло їй трохи заспокоїтися.

Як же вона втомилася за цей день ...
Не хотілося думати ні про що, але ж потрібно було негайно вирішити одну проблему, тільки аби не ночувати на вулиці.
Ліза не хотіла повертатися до квартири мами. Вона чітко розуміла яким негативом це обернеться. І це не те, що рідна людина не прийме її... Звісно, мама пустить на поріг, тільки коментарів про безвідповідальність та розсіяність не уникнеш. 
Та, коли такий шалений ритм життя, хіба можна завжди все тримати під контролем і ні про що не забувати?