8

Коли вони, прихопивши з автівки потрібні речі, хутко прямували до підземного переходу, світло вуличних ліхтарів умить згасло. По черзі воно почало зникати у будівлях навколо.
Ліза різко зупинилася, розуміючи, що не бачить геть нічого. Це саме зробив і Влад, який ішов трохи попереду. Тільки-от він миттєво відреагував і включив на своєму мобільному пристрої ліхтарик.

– Усе гаразд? – чоловік повернувся до неї, тримаючи телефон таким чином, аби не світити їй прямо в очі. Після тихого «так» із уст дівчини, він простягнув їй руку. Ліза недовірливо поглянула на цей жест, ще більше стиснувши лямку рюкзака, яку вона тримала однією рукою. – Аби ми рухалися в одному темпі, – відразу ж пояснив Владислав, і вона обережно переставила термос з лівої руки до правої, а вже потім вільно торкнулася його. Це все сталося за лічені секунди, але для неї немовби то час завмер. Її ніби пронизило током від цього дотику. Такий контраст між його теплотою та її льодяними пальцями не міг залишитися поза увагою. – Настільки змерзла? – м'яко спитав чоловік, роблячи кроки вперед. Вона теж послідувала за ним.

Його питання залишилося без відповіді. Хоч і її шкіра була вкрита мурашками від холоду, а пальці ніг знову не відчувалися, власні думки та рука Влада, яка міцно тримала її, ведучи за собою, ніби огортали теплом. Ліза не могла ні на чому більше сконцентруватися, тільки на цьому дотику. Якоїсь миті їй навіть захотілося переплести їхні пальці і притиснутися до нього, аби знову відчути той пряний аромат його парфумів...
І коли усвідомлення подібного бажання нарешті прийшло до неї, вона аж затремтіла.
Ніколи ще ТАКОГО з нею не відбувалося.
Дівчина взагалі вважала себе не тактильною людиною, навіть обіймів з матір'ю вона по можливості уникала. Не хотілося, аби її зайвий раз торкалися. Інколи це навіть приносило незрозумілі неприємні відчуття.
А зараз відбувалося щось геть протилежне...
І це неймовірно лякало.
Така невідомість безперечно починала хвилювати її. Вона більше не могла впізнати у собі ту Лізу, якою донедавна була.

Вони повільно спускалися сходами у цей підземний перехід. Тьма огортала їх, тільки за допомогою ліхтарика на мобільному пристрої вони мали змогу щось розгледіти.
Тільки-от від побаченого сміття – викинутих пляшок, фантиків, картону по закутках, дівчині стало не по собі. Вона інстинктивно стиснула руку Владислава, але той зробив вигляд, ніби не помітив цього. 
Натомість чоловік вимкнув свій телефон, побачивши, що хтось із людей, які вирішили теж спуститися сюди, приніс невеликий кемпінговий ліхтар і залишив поряд із собою включеним. 
Освітлення від нього було середнім, але цього цілком вистачало, аби розгледіти ті умови, в яких вони опинилися.

– Доброго вечора, – тихенько привіталася Ліза з жінкою років тридцяти п'яти, на колінах котрої спала ймовірно її шестирічна донька. Ця дівчинка так мило поклала свої ручки під голову і трошки привідкрила губки, що від цього посмішка сама з'явилася на обличчі у студентки.

Владислав теж одразу пошепки привітався з незнайомкою, котра розташувалася у протилежної стіни. Також він помітив неподалік ще декількох осіб – літню пару, котрі сиділи на ковдрі і читали якийсь журнал під світло власного ліхтарика, жінку досить далеко від них, котра стояла і не відривала свого погляду від смартфону, набираючи повідомлення, а також молодого хлопця поряд з нею , котрий натомість сидів на ковдрі і працював за ноутбуком.
Що ж, усі вони здається не перший раз спускалися сюди, адже принесли з собою усі необхідні речі.

Ліза важко зітхнула, обережно ставлячи свій рюкзак впритул до стіни. Не сідати ж їй на холодну брудну підлогу врешті-решт...

– Дідько, я забув наш пакунок зі стравами на задньому сидінні, – пошепки промовив Владислав, запустивши руку у своє коротке волосся. Дівчина поглянула на нього і вже хотіла сказати, аби він не переймався такими дрібницями, але він випередив її: – Я хутко збігаю по нього і принесу якусь ковдру. Повинно щось було завалятися у багажнику.

– Зачекайте, – зупинила його Ліза, торкнувшись до його руки вище ліктя. – Ви певні, що зараз безпечно виходити?

– Я швидко, – відповів чоловік, трохи нахиливши голову до неї. Студентка тільки ствердно кивнула. Вона безперечно починала хвилюватися, все ще пам'ятаючи його хаотичні кроки у ресторані і фразу «Якщо вони тільки знають...», але намагалася не показувати власних емоцій. Натомість вона почала знімати з себе верхній одяг, попередньо поклавши термос на підлогу. – Ліза, що ти робиш? Тут досить холодно.

– У такому виді я не можу присісти, – зізналася вона, натякнуши на свою сукню. – А стояти цілу вічність не збираюся. Зазвичай такі тривоги годинами тривають, а я надзвичайно втомилася за сьогоднішній день...

– Стривай тоді, прикриєш ноги моїм пальто, – строго промовив Владислав і поставив свою сумку з ноутбуком біля стіни. Саме за цією річчю вони поверталися тоді до його автівки, а не пішли прямо до підземного переходу. 
Він повинен був перевірити деякі таблиці з роботи ще декілька днів тому, але все ніяк не знаходилося часу, а тому, аби даремно не просиджувати години у підвалі, за лічені секунди тоді у ресторані було вирішено взяти з собою ноутбук. 
І, можливо, це би некрасиво виглядало по відношенню до Лізи, проте він чомусь був впевнений, що вона зрозуміє. У нього горіли дедлайни і на його звіт чекало керівництво, тут важливіше було не втратити роботу, аніж поговорити по душах з незнайомкою.

– Що ви... не треба, – відразу ж відреагувала дівчина, захитавши головою і виставивши руки вперед. – Це зайве.

– Єлизавета, – твердо промовив він, на мить зупинившись, аби подивитися їй у вічі. – Зараз не час сваритися, я прошу тебе, – він поглядом показав на дівчинку, яка так само спала на колінах у матері. Ніхто з них не хотів зайвим шумом розбудити маленьке янголятко.