7

«Відбулися запуски ракет із акваторії Каспійського моря».

– До біса, – пробурмотів собі під ніс Владислав, сильніше стиснувши телефон у руці. – Ні дня без цих виродків.

Він був трохи роздратованим, а ще почав переживати через чергову повітряну тривогу. Зазвичай він навіть не спускався в укриття і не спав на підлозі в коридорі. Уже набридло за стільки місяців повномасштабного вторгнення кожного разу переживати через ракетні обстріли. Стільки всього вирувало у його житті, що ймовірність померти під завалами не здавалася найгіршою чи найстрашнішою...

Чоловік знову увійшов до ресторану. Цього разу він тримав у лівій руці пустий термос своєї нової знайомої. Він поглядом знайшов Лізу, котра все так само сиділа за барною стійкою. Тепер вона здалася йому більш жвавою. Принаймі її обличчя не було таким блідим, як декілька хвилин назад. 

Так, вона його безумовно налякала. У ту секунду, коли Ліза навіть не могла розплющити очі і постійно опускала голову, у його думках пронеслися тисячу, якщо не більше, лайливих слів. Він подумав, що така втрата свідомості була наслідком сьогоднішньої “аварії”. Навіть коли студентка заперечила це, сказавши про пластівці і енергетик, це якось не полегшило хвилювання Владислава.

– Налийте будь ласка тут чай, – звернувся він до офіціанта, коли підійшов ближче. – Ти як? – це питання було вже адресовано дівчині.

– Нормально, мені дали м'ятну цукерку, тому набагато краще. Вибачте, що так налякала, – чесно відповіла студентка, злізаючи з високого стільчика.

Чоловік тільки кивнув головою на її слова, знову потупивши свій погляд у телефон. Стало помітно як він ще більше напружився, і тоді запустив руку у своє волосся. 
– Окей, тепер Я не хочу лякати, – почав він повільно, ніби підбираючи слова. Влад уже не дивився на екран смартфону. Він усе ще не наважувався перевести свій погляд на дівчину, а тому розглядав підлогу. – Мер написав про високу ймовірність ударів по нашому місту. Там нещодавно щось привезли з-за кордону... Вони видно дізналися. Чорт, це може дуже погано закінчитися... Нам треба поквапитися.

Ліза слухала кожне його слово з острахом. Вона розуміла, що Владислав знав більше, ніж зараз їй сказав, але не стала вимагати деталей. Вистачало тільки того як він помітно нервував, роблячи кроки то вперед, то назад, і з неабиякою силою стискаючи телефон в руці.

– Тут неподалік моя квартира, їхати пару хвилин. Тільки в ній залишатися небезпечно, останній поверх все-таки... переночуємо на парковці, – чоловік намагався швидко прийняти рішення, але його хвилювання підводило. Він володів певною інформацією, яка змушувала його думати, що удар може бути дуже близько від місця, де вони знаходилися. – Якщо вони тільки знають..., –  останню фразу він промовив пошепки. – Але у нас не так багато часу.

– Парковка в підземеллі? – перепитала Ліза, чим власне і зупинила хаотичні кроки Владислава. Він ніби не зрозумів її питання.

– Ну так, це ж багатоповерхівка, – усе ще не до кінця розуміючи сенс її репліки, відповів він. – Супер, дякую, ми йдемо, – звернувся Влад до офіціанта, котрий поклав термос з чаєм на стійку.

– Вони ж зараз ціляться саме в такі будівлі. Там практично неможливо вибратися живим з-під завалів, – збентежено висловилася Ліза, забираючи термос.

– І що ти пропонуєш? – роздратовано запитав він. Не на часі зараз було виявляти невдоволення і зволікати. – Зачекати, поки ракета прямо поцілиться в нас?! Тут панорамні вікна, Ліза, ТУТ більше шансів загинути.

– За поворотом є підземний перехід, – ледь чутно подав свій голос офіціант, і вони обидвоє відразу подивилися на нього. – Тільки якщо я можу вас попросити швидше, мої колеги вже покинули заклад...

– Ідемо, Ліза, – строго промовив Владислав і потягнув студентку за лікоть у напрямку до виходу. Між цим він встиг взяти пакет з їжею, яку офіціант поклав на стійку. – Мені ще потрібно дещо забрати з машини.

– До побачення! Бережіть себе, – услід кинув той ввічливий офіціант, на що дівчина привітно посміхнулася йому через плече і теж попрощалася. Тоді він зачинив за ними двері.

– Ще й дощ починається, – констатував викладач, відпустивши Лізу і хутко попрямувавши до автівки.

Вона підняла голову на затьмарене небо, відчуваючи, як холодні каплі поволі торкалися її обличчя. Досить сильні пориви вітру почали розвивати її хвилясте волосся, а навколишні звуки природи тільки додавали атмосфери цьому пізньому вечері. 
Відсутність шуму машин, людей, музики та сирени змусила її завмерти на декілька секунд.

У цю мить вона відчула себе живою. 
Уперше за досить довгий час з'явилося відчуття, ніби життя проходило не повз неї, а саме з нею.  
Не завтра, не після війни, не до вторгнення, а життя ЗАРАЗ.
Тому що ті повітряні тривоги, ті довготривалі відключення світла, ті пари в університеті, сварки з батьками і ще якісь дрібниці, – це все як і було, так і залишилося життям. 
Життям, яке проходило вже зараз і його потрібно було жити.

Так стало спокійно.
Ніби не було нічого, тільки ці краплі дощу, вітер і темне небо. 
Стало навіть легше дихати.
І кудись поділися всі ті переживання, що нещадно мучили її останніми місяцями.
Усе, що тривожило, – не залишило і сліду.

– Красиво, правда? – до неї донісся красивий чоловічий баритон, а тому вона звернула свій погляд на його власника. Владислав стояв, ледь відкривши передні двері свого автомобіля, і пильно спостерігав за Лізою. – Якраз нікого немає, тому вся краса дісталась нам, – він ледь посміхнувся кутиками губ і підняв очі на небо. Дощ поволі посилювався, треба було йти. Хоч би як цього не хотілося, але він не міг дозволити цій миті стати останньою в їхніх життях.