6

Ліза попрямувала до вбиральні, при цьому помічаючи зацікавлені погляди відвідувачів.  Від цього було ніяково, тому вона навіть пришвидшила свій крок.

Якнайшвидше діставшись потрібного приміщення, дівчина зачинила за собою двері. Вона підійшла до раковини і почала ретельно змивати засохлу кров на долонях. 

Плеснувши трохи води на обличчя, Ліза подивилася на себе через дзеркало і одразу захотіла відвести свій погляд. Занадто безпорадна, жалюгідна та слабка.

Це саме через те не неї так зацікавлено споглядали відвідувачі?

Її шкіра була дуже блідою, туш трохи розмазалася, волосся сплуталося, а покусані губи трішки кровоточили. Їй навіть соромно стало за такий вигляд, а тому вона сперлася обома руками на раковину і опустила голову. 

Її охопив неабиякий відчай. Вона гадки не мала що робити далі.
І це лякало.

Вирій думок створював хаос.
Дівчина розуміла, що єдиним способом не опинитися на вулиці – це все-таки заявитися на поріг батьківської квартири. Та от тільки при одній цій думці її тіло здригалося, а внутрішній голос кричав "Ні! Ні! Ні!". Вона взагалі не була готова зустрітися з мамою і просити у неї вибачення. 
Ставало дурно.
Після всього сказаного на підвищених тонах вона навіть не могла уявити тієї сцени примирення. І не хотіла уявляти. 
Хотіла зникнути.

Ліза обхопила голову руками і відчула, як по щокам покотилися сльози. Вона не змогла стримати емоцій, коли всередині все переверталося.

Тільки-от через декілька секунд почувся скрип дверей, а це означало, що хтось увійшов. Ліза поспішила витерти сльози з обличчя і приховати схлипи за кашлем. Вона знову включила воду, ніяким чином не реагуючи на незнайомку, котра видавала себе цокотом каблуків.

– Ти в порядку? – пролунало ззаду і студентці нічого не залишалося, як підняти свій погляд і через дзеркало зустрітися з проникливими голубими очима.

– Так, усе нормально, – після невеличкої паузи відповіла дівчина. Було очевидно по голосу та її зовнішньому вигляду, що ВСЕ геть не в порядку.

Незнайомка прижмурилася, ніби зовсім не вірила її словам.

– Твій чоловік хвилюється, попросив перевірити чи все гаразд.

На цю репліку студентка миттєво повернулася до цієї жінки, не розуміючи про що та говорила. Можливо, сплутала з кимось іншим?
“Що?... Який ще до біса чоло... Владислав, звичайно ж. Неочікувано, але якось і навіть приємно, що він про мене турбується. Скільки я вже тут пробула? Потрібно негайно повертатися” – пронеслося у її думках.

– Так, я скоро буду, – при цьому вона хутко почала приводити себе до ладу, аби не виглядати настільки розгубленою.

Перед тим, як вийти до зали, Ліза викинула у смітник свої порвані колготки. Усе одно користі з них ніякої. Коли ще були неушкодженими, навіть тоді не рятували від холоду. Що ж говорити про зараз...

Вона чомусь зупинилася, коли тільки вийшла, вирішила трохи побути у ролі спостерігача. Якраз повз неї пройшов офіціант, тримаючи на підносі якісь страви, тому, провівши його поглядом, вона зосередилася тільки на одній персоні. 
Владислав не помітив того, як за ним пильно спостерігала Ліза, він у цей час хутко набирав відповідь на одне з кількасот непрочитаних повідомлень. Що ж, перед наближенням сесії завжди було так – купа питань у студентів. І якщо би ще всі вони стосувалися чогось нового, чого не було сказано на заняттях, то це одне, але ж ні! Переважно всі відповіді на поставлені запитання можна було знайти у програмі, яку він до речі надсилав і на першому занятті ретельно пояснював. 
Коли ще у викладача вистачало терпіння, то він відписував і ніби ненароком прикріплював до мейлу документ з програмою свого предмету, доповнюючи повідомлення оцим “P.S. наступного разу уважно читайте силабус”. Але ж цього терпіння інколи не вистачало, тому на “особливі” мейли без привітання і з купою граматичних помилок він реагував фразою “читайте силабус” і вкотре прикріплював потрібний файл.

– Дякую, – промовив він офіціанту, побачивши, як той приніс їхні страви. Владислав поклав свій телефон на стіл і підняв свій погляд, зустрічаючись з карими очима. Дівчина якраз прямувала до свого місця. – Усе добре? – запитав він, тільки дивлячись на неї.

Вона кивнула головою на це питання і присіла.
– Виглядає надзвичайно смачно, – прокоментувала студентка, ледве себе стримуючи, аби в ту ж мить не накинутися на їжу. Настільки приємний аромат страви ще більше розпалював її голод.

– Чорт, – вилаявся чоловік і знову взяв телефон до рук. Ліза від такого тону завмерла зі столовими приборами у руках, не розуміючи що відбувається. Вона стривожено споглядала на його серйозне обличчя допоки додаток “Повітряна тривога” не спрацював на її телефоні. – Там зліт у Білорусі, – роздратовано пояснив Владислав, піднявшись з-за столу. Без зайвих слів він попрямував до барної стійки.

Дівчина вимкнула звук повітряної тривоги і озирнулася довкола. 
У ресторані творився хаос із голосу людей. А ще з вулиці доносилася тривога. Швидше за все недалеко було встановлено гучномовець. 
Відвідувачі метушилися, покидаючи заклад і залишаючи на столах гроші. При цьому працівники ресторану щось намагалися сказати чи кудись направити. Так, вони вказували на найближче укриття. 
Тільки Ліза сиділа непорушно. Така реальність повномасштабної війни завжди заставала її зненацька. Вона переважно знаходилася у такі моменти дома, а тому чітко знала як діяти. Зараз же, коли вони перебували у малознайомому для неї районі, після всього пережитого за день, – це було ніби її останньою краплею. 
Вона почала переживати. Не те що би їхнє місто кожного разу обстрілювали ракетами (за весь час було зафіксовано тільки два прильоти), але ймовірність ударів усе ще зберігалася. 
Вона розуміла, що треба бодай відійти від вікна, близько якого зараз знаходилася, але тіло не слухалося. Усвідомлення затуманилося, всі звуки, окрім повітряної тривоги, сильно притупилися.
Їй стало фізично погано. Голова навалилася важкістю, до горла підступив комок, а тіло ніби перетворилося на вату. Картинка ставала менш чіткою, перед очима мелькали чорні плями. Руки, які дрібно тремтіли, упустили столові прибори. 
Здається, вона втрачала свідомість.