5

– Доброго вечора, – пролунав неподалік жіночий голос і ці двоє одразу відволіклися від розглядання позицій меню, а натомість підняли свій погляд на досить молоду дівчину. – Мені Кирила Анатолійовича покликати?

Офіціантка жодного разу навіть і не подивилася на Лізу, від чого та відчула дискомфорт. Вона взагалі не зрозуміла про кого йшлося, а тому змовчала. Їй було достатньо того, що у закладі тепло, затишно та небагато відвідувачів, а значить можна трохи розслабитися, бо, здається, дах зносить від такого хаосу, що твориться у неї в житті.
Ще і Владислав ввічливо попросив не переживати за рахунок, а замовляти все чого душа забажає. Аргументував це все тим, що це його плата за той випадок у парку. 
Ліза у відповідь нічого не промовила, тільки кивнула головою.

– А він тут так пізно? – запитав чоловік, оглядаючи зал. – Якщо я не відволікатиму його від негайних справ, то так, можете покликати. Але давайте спершу зробимо замовлення. Ліза, ти щось обрала?

Їхні погляди зустрілися і на мить у ній щось ніби застигло. Вона збентежено перегорнула сторінку меню назад і прочитала перше, що впало у поле зору.
– Сібас з овочами та обліпиховим соусом будь ласка, – промовила дівчина, а тільки вже потім помітила вартість цієї страви. Вона нервово прикусила нижню губу, розуміючи, що після такого просто повинна йому повернути гроші. – І чай. Фруктовий може бути.

Офіціантка ствердно кивнула. При цьому вона не записувала замовлення у блокнот. Її руки взагалі знаходилися за спиною, а сама її манера триматися говорила про те, що вони потрапили у досить вишуканий заклад. Принаймі про це свідчили і ціни в меню.

– Медальйони з телятини та овочами гриль. Тільки підберіть будь-який інший соус, а не винний, я за кермом, – впевнено назвав своє замовлення Владислав, жодного разу не поглянувши на офіціантку. Він уважно розглядав позиції безалкогольних напоїв. – Нехай буде безалкогольний мохіто, – після цієї фрази він закрив меню і простягнув дівчині.

– За десять-п'ятнадцять хвилин ваше замовлення буде готове, – з награною посмішкою повідомила офіціантка, а потім ще раз повторила назви страв та напоїв, які замовили ці двоє. Після фрази «все вірно» від Владислава вона їх полишила.

У ресторані грала тиха інструментальна музика, а приглушене освітлення створювало якусь затишну атмосферу. Так як вони розмістилися у самому кутку цього закладу, до них майже не доносилися голоси інших відвідувачів, зате дуже добре було видно барну стійку та більшу частину просторої зали.

– Я хочу ще раз вам подякувати, – почала невпевненим тоном Ліза, підсунувшись ближче і поставивши руки на стіл. – Ви не залишили мене там на дорозі і зараз допомагаєте. Я надзвичайно вдячна, хоча і чітко усвідомлюю ЧИМ це могло закінчитися і що в цьому всьому винна тільки я сама, – вона не наважувалася заглянути у очі Владислава, який якраз прискіпливо стежив за її мімікою та уважно слухав. – Ваш автомобіль виїхав ніби нізвідки, не встигла належним чином відреагувати, – дівчина опустила власний погляд, осягнувши дурість останньої сказаної фрази. – Безглуздо виправдовутися у такій ситуації...

– Усе минулося, – промовив він, відкинувшись на спинку дивана і засунувши руки в кишені чорних штанів. – Це найголовніше.

– Маєте рацію, – погодилася Ліза, розглядаючи бармена за стійкою, тільки аби не дивитися на чоловіка, який сидів навпроти неї. Чомусь їй було занадто ніяково у його присутності. Немовби то через один погляд на нього вона не змогла б дихати і відвести очей. 
Вона краще мовчала і робила вигляд, ніби її більше цікавив інтер'єр ресторану. Так хоча би було спокійніше.
Безглуздо?
Скоріш за все так.
Проте зважаючи на те, що трапилося з нею за останні дванадцять годин, – це ВСЕ можна було назвати безглуздими збігом обставин. 
Зараз взагалі не було на часі, аби мило підтримувати розмову і вдавати, що все гаразд.
Занадто багато приводів для стресу, надмірних переживань та тривоги.

– Можеш до мене на «ти» звертатися, ми ж не в університеті все-таки, – між тим додав чоловік, чим власне і привернув увагу Лізи. Вона миттєво подивилася на нього, витримуючи якусь паузу. Очевидно, вона про щось замислилася.

– А до чого тут університет? – запитала дівчина, намагаючись тримати себе у руках.

Таке питання на мить змінило його вираз обличчя. Його брови насупилися, нібито він і сам поринув у власні думки.

– Я працюю на кафедрі фінансового менеджменту. Так як наші факультети знаходяться поруч і саме в нашій будівлі розміщений ректорат, то сумніваюся, що ти там не була. Тим паче всі іноземні мови як необов'язкові дисципліни викладаються у наших аудиторіях, – невимушено відповів Владислав.

Ліза була шокована почутою інформацією. Тепер всі пазли склалися докупи. От чому його обличчя здалося таким знайомим...
Про нього ще багато пліткували на початку навчального семестру. Здається, тоді кожен знав хто такий Яворський Владислав Олександрович. А якщо навіть і не знали його імені, то достатньо було згадати той факт, що найкрасивіший педагог розлучається, так усі відразу розуміли про кого йшлося.

Неймовірний збіг обставин. 
Вона просто не могла повірити, що саме з цією людиною зараз сиділа у ресторані і вела розмову. Багато студенток про нього пліткували, тому, звичайно, Ліза пречудово розуміла ХТО саме перед нею. І від цього взагалі не було краще...

– Несподівано? – запитав Владислав, посміхнувшись кутиками губ.

– Надзвичайно, – вона кивнула головою при цьому і опустила руки на коліна, перед тим стиснувши їх у кулаки. Напруга зростала. – Я вас не впізнала, хоча у нас заняття з французької у вашому корпусі.