4

Усе геть не в порядку.
Далеко від того, аби бути в порядку.
Вона чітко це розуміла, а тому була готова розплакатися прямо на його очах. 
Як же до біса втомилася...
Коли вже цьому прийде кінець?
Коли нарешті настане спокій та тиша?
Боже, більш за все вона про це благала.
Та вочевидь не була почутою.

Ліза важко зітхнула, розглядаючи свої шрами на колінах. Вона не мала сил навіть на те, аби відповісти. У голові діялося казна-що. Різноманітні думки створювали хаос, а тому головний біль потроху починав про себе заявляти. Складно було щось зібрати до купи і перестати відчувати цей відчай. 
Бракувало слів, коли відчуттів було надмірно. Можливо саме через це її тіло дрібно тремтіло, а душу ніби вивертало?

– У мене немає ключів, – осілим голосом і занадто тихо нарешті промовила вона, розрізаючи цю тривалу тишу. На очі навернулися сльози. Вона переставала чітко бачити, не в змозі взяти контроль над своїми емоціями. – Немає куди повертатися...

Вона опустила голову на коліна і закрилася руками, аби тільки він не бачив, як сльози покотилися по її щоках.
А Владислав тільки і встиг подумати, що ця дівчина не схожа на ту, яка влаштовуватиме такі спектаклі з метою привернення його уваги. Усе-таки він займав досить вигідну посаду і був важливою особистістю у вузьких колах, а тому деяка інформація про нього ширилася інтернет-мережею. Ним цікавилися журналісти і, звичайно ж, суспільство, особливо жіноча його частина. Він був справжнім красенем, а до того ж джентльменом, тому й не дивно, що багато хто бажав потрапити йому у поле зору.

– Боже мій, це ж комендантська година вже розпочалася, – різко вигукнула вона, вмить піднявши голову і подивившись на нього. Чоловік аж здригнувся від несподіваного руху і сильніше стиснув руль, який до сих пір тримав лівою рукою. Інша у той час запустила руку у коротке волосся.

– Її відмінили пару днів тому. Ти зовсім не слідкуєш за новинами, так? – рівним тоном промовив Владислав, озираючись на дзеркало заднього виду. Він прийняв рішення поїхати звідси. Усе одно робити тут їм нічого, коли вже вона забула ключі. 
Чоловікові дивно тільки було те, що він не відчував якогось роздратування чи злості через її недбалість. Зазвичай він людям не пробачав найменших помилок і, будучи занадто відповідальним та дисциплінованим, не міг терпіти халатності.

Він вкотре окинув її коротким поглядом, побачивши, як вона витирає сльози на обличчі. У нього навіть з'явилася деяка жалість. Було ж очевидним, що вона втомлена і скоріш за все погано спить останніми днями...

– Вибачте, зовсім вилетіло з голови, – спробувала виправдатися Ліза. – Через постійні відключення електроенергії, повітряні тривоги та новини зі фронту просто дах зносить, – щиро поділилася вона, сподіваючись, що не розмазала своїми рухами туш під очима. – А куди ми власне їдемо?

– Тобі треба зігрітися і прийти до тями, тому я подумав, що кава не завадить нам обом, – відповів чоловік, не відводячи свого погляду від дороги. – Можливо, ти до того ж і зголодніла.

Дивно, але вона перестала його боятися. Тільки легке хвилювання не давало їй спокою.

– Ваша дружина не переживатиме де ви о такій пізній годині? – запитала Ліза, помітивши золоту обручку на його руці. Від побаченого навіть якось стало не по собі. Та втім не тільки дівчині. Її запитання боляче відгукнулося десь глибоко у його душі. Владислав настільки сильно стиснув руль, що його пальці побіліли. Обличчя вмить посерйознішало, погляд став напруженим, вилиці стиснулися. Він вправно зупинив автомобіль на світлофорі, який миготів червоним, і неочікувано зняв обручку. Чоловік поставив її біля коробки передач і знову обхопив руль, на цей раз тільки правою рукою. Ліктем іншої притулився до дверцят і підпер долонею голову.

У салоні стояла настільки напружена тиша, що Ліза вже встигла сотні разів пожалкувати, що взагалі його запитала за таке.

– Я не одружений. Звичка залишилася, – коротко і чітко відповів він. Його тон був настільки серйозним, що стало аж не по собі, а тому дівчина вирішила взагалі нічого не казати, аби ще більше не зіпсувати йому настрій своїми дурними питаннями чи іншими фразами. Якщо треба буде, то і сам дасть про себе знати. – Як тебе звати? – після декількох напружених хвилин запитав він.

– Ліза, – відповіла дівчина, уважно розглядаючи заклад, біля якого вони припарковувалися.

– Єлизавета? – навіщось перепитав Владислав, відстібуючи пасок безпеки. На її ствердне «так» він тільки кивнув головою і вийшов із автівки. Вона зробила теж саме, тільки рюкзак залишила в салоні машини. – Ходімо.

Чоловік попрямував до входу і дівчина, кутаючись сильніше в своє пальто, послідувала за ним. Тільки-от біль дав про себе знати, а тому вона сповільнила свій крок.