2

Це питання привело її до тями і вона миттєво відсунулася подалі, відчуваючи біль у коліні та долонях.

Папери валялися неподалік, вітер їх нещадно кружляв разом із листям.

Почулися лайливі слова із вуст незнайомого чоловіка, а тому вона нарешті осмілилася підняти свій погляд на нього.

Дівчині здалося, що вона його десь бачила, але ніяк не могла пригадати де саме. 
Вона не могла відвести від нього своїх очей, все-таки його зовнішність чимось приваблювала.
А цей погляд, такий проникливий і глибинний, перед ним неможливо було встояти.

– Я питаю, ти піднятися сама зможеш? – занадто серйозно промовив чоловік, присівши, аби бути з нею на одному рівні.

Тільки от це запитання він уже повторював двічі. Студентка це зрозуміла одразу, а тому ледь похитала головою, аби розвіяти всі думки, і зробила невдалу спробу піднятися на ноги.

– Трошки коліно болить, – зізналася вона охриплим голосом, а потім помітила кров на своїх долонях та на порваних колготках. 

Їй зразу ж на думку спало питання, а чи пристойно вона зараз виглядає, але в цю мить цей чоловік допоміг їй піднятися, за що вона була неймовірно йому вдячна.

– Ходім, тобі треба до лікарні, – строго промовив він, знову торкаючись її, аби допомогти дівчині дійти до його автівки.

І тут її огорнула паніка.
Вона не дозволила цьому незнайомцю доторкнутися до себе ще раз, а натомість зробила кілька кроків назад, виставляючи руки і ледь жмурячись від пекучого болю. 
До неї прийшло усвідомлення, що все не так погано і принаймі може ходити.
Тільки поки дістанеться власної квартири на своїх двох, встигне потрапити до поліцейського відділку за порушення комендантської години і отримати штраф.

“Усе не так погано? Усе жахливо! Неймовірно жахливо! І, звичайно, світлофор уже блимає зеленим. Мені всього-навсього потрібно було зачекати хвилинку, аби оминути цього всього... Ну за що?” – подумки обвинувачувала себе студентка.

– Не треба ніякої лікарні. Усе зі мною добре, – поспіхом промовила дівчина, не дивлячись на чоловіка, а оглядаючись навколо, аби зрозуміти масштаби трагедії, яка дивом її оминула.

– Ти вся тремтиш і у тебе кров, – рівним тоном проговорив чоловік, не спускаючи з неї свій проникливий погляд голубих очей. Йому вже це все починало набридати.

Не так він собі уявляв сьогоднішній вечер... зовсім не так.
Пощастило, що хоча б свідків не було і дівчина виявилася нормальною, інакше б довелося мати справу з поліцією. А там гляди і позбавлення водійських прав як найменше покарання... 
Принаймі у нього була думка, що у відділку ніхто не розбиратиметься що до чого, а тільки повісять провину на нього.

– Мені тут недалеко залишилося йти. Не переживайте. Я прекрасно усвідомлюю, що сама винна у цій ситуації, – зізналася студентка, осмілившись поглянути на чоловіка.

На вигляд йому було років тридцять. Його офіційний стиль одягу говорив про те, що він, напевне, повертався із робочої зустрічі чи конференції. 

Цей високий чоловік міцної статури приваблював своєю зовнішністю. У нього були красиві риси обличчя: гострі вилиці, стиснуті губи, рівний ніс, проникливий погляд  голубих очей, широкі брови. 
Усе в ньому відображало мужність та високий статус. 
Навіть коротке темне волосся було укладено так, аби підходило його офіційному стилю.

Він ледь посміхнувся, розуміючи, що вона сканує його карими очима.
І від цієї його посмішки дівчині стало ніяково. Тільки-от вона не припинила розглядати його; ледь помітна посмішка з'явилася на її обличчі теж.

Чоловік запустив руку у волосся, ніби зніяковівши, але насправді він вагався що робити далі.

Порив холодного вітру змусив її отямитися від тих невідомих відчуттів, які починали зароджуватися у її душі. Вона помітила, як збилося її дихання, як кожна клітина її тіла відчувала нестерпний холод. Тепер фізичний біль зайняв першість.

“Котра година? Мені негайно потрібно йти...” – пронеслося в її думках.

– Давай я тебе підкину куди потрібно. Невже ти думаєш, що зможеш дійти сама? – запропонував чоловік, спідлоба глянувши на неї.

– Я не хочу вас обтяжувати, все справді добре, – відповіла вона, розуміючи, що цими словами скоріше намагається переконати себе у тому, що не все так погано. Принаймі вона залишилася живою...

А от її конспекти, здається, ні. 

Дівчина побачила, що деякі листи валялися у  калюжі, а деяких вітер змушував відлітати подалі.

Чоловік тим часом важко зітхнув, виймаючи із кармана чорних штанів гаманець. Спочатку студентка не помітила цього, подумки прощаючись із власними конспектами, але коли він підійшов до неї, то вмить занепокоїлася, немов би очікуючи чогось небезпечного.

– Яворський Владислав Олександрович, 1991-го року народження, можеш фотографувати, – різко говорив чоловік, при цьому показуючи свій паспорт. – І номер автівки. Надішлеш мамі чи там подрузі, тоді поговоримо.

Такого розвитку подій вона взагалі не очікувала...
Так, вона трохи побоювалася, що зовнішність оманлива і цей незнайомець може мати зовсім не найкращі наміри, досить різко наполягаючи на тому, аби підвезти її до дому. 
Але ці всі сумніви миттєво зникли, коли він показав паспорт. 
Натомість її огорнуло почуття сорому...