Митець і Війна

Досить часто мені доводилося натикатися на свого роду дорікання й неприязнь до маловідомих представників мистецтва, мовляв, як ти можеш творити (писати, грати, малювати), коли йде війна? Чим ти взагалі займаєшся? Чому ти не допомагаєш Україні?!

Що ж. Думаю, це варте окремого розгляду. І почати слід із того, що зібраний образ людини, який у минулому абзаці дорікає зібраному образу митця, правий тільки в одному:

АТО – не якась там операція. АТО – це війна. Не оголошена, але очевидна.
Тому-то від агресивного звинувачення чергового музиканта, який насмілився грати (чи письменника, що посмів писати і т. п.) в час, коли гинуть громадяни нашої країни, стає вдвічі болючіше. Складається хибне враження, ніби він, митець, і справді нічого не робить. Ніби байдуже стоїть осторонь. Ніби події на сході стосуються його менше, ніж представників інших професій.

Звідси й виникає питання: як митець може допомогти Україні? І що ми (люди, що займаються виключно творчою реалізацією) можемо зробити для перемоги?

Перше, що спадає на думку в таких випадках – привернення уваги. Реалізовані та добре популяризовані артисти, тобто творці із великою і відданою аудиторією, мають можливість звертати увагу суспільства на події на сході. А на думку людей, які дорікають – зобов’язані нагадувати про це постійно й безперервно. І якщо на перший погляд теза звучить логічно, то при детальнішому огляді стає очевидним факт: сенсу в цьому не багато.

Хіба є українець, якому не відомо про війну? Хіба є хтось, кому вдалося забути про надто тривалу політичну гру?

Тоді можна сказати, що потрібно привертати увагу світу, жителів інших країн. Але усі ми чудово розуміємо, що сенсу в цьому ще менше – громадянам чужих країн байдуже. І більшість з них не варто . Тож, перший варіант не підходить. Надалі спробуємо вирватися із узагальнення і вирішити, що може зробити для перемоги не митець, а письменник.

Увіковічнити імена героїв.
Насправді, таке дорікання бачити доводилося найрідше. Хоча дивно, адже серед інших воно найблагородніше. Але й цим письменнику займатися немає необхідності. Історія і так запам’ятає імена усіх, хто віддав життя за кращу долю країни. Народ і так не забуде своїх визволителів. Адже герої не вмирають.

Окрім того, зараз існує неприємна (якщо виражатися м’яко) тенденція до підняття рівня популярності за рахунок псевдо активної діяльності. Тобто існують письменники, які згадують у своїх творах про АТО тільки для того, щоб привернути до себе увагу, не бажаючи при цьому пролити світло на невідомі раніше події, чи висунути не почутий ще соціальний коментар. Згадують тільки для того, щоб в очах людей бути вісником-світочем. Така собі актуальність заради актуальності.

Отже, другий варіант не підходить теж. Розглянемо наступний і доволі популярний.

Самотужки іти на передову.
Сама по собі ідея не погана. Тільки зазвичай (звісно не у всіх випадках) пов’язані із мистецтвом особи витрачають свої життя на вдосконалення розуму, бачення і майстерності. Тіло й тонус м’язів в цей список входить вкрай рідко. І щоб не образити колег, розглянемо мінуси затії із поїздкою на лінію фронту у моєму випадку.

Я міг би відправитися власноруч копати окопи і, найімовірніше, загинути в той же день, чи наступний. Тільки користі від мене на лінії вогню буде стільки ж, скільки й від каменя. І то менше. Бо за каменем ще може прикритися один із навчених і вправних вояк; та й води, їжі, одягу, прихистку, зброї й набоїв камінь дарма не переведе. Думаю, тут і так ясно, що логічніше займатися тим, чим вмієш. Пекарю - тісто, красуні – намисто.

Один з найприйнятніших варіантів - волонтерство. Допомагати тим, хто заново відвойовує нашу волю – завжди хороший помисел для представників будь-якої професії. Тільки за допомогою писемної діяльності можна зробити більше. Значно більше.

Мета мистецтва – заклик.
Заклик до самовдосконалення, самоорганізації та самоосвіти. Особливо останнє, бо єдина зброя проти війни – освіта. І я не про здобуття нікому непотрібного диплому.

ВАЖЛИВО: все раніше сказане в жодному разі не означає, що старання бійців, волонтерів та суспільних діячів непотрібне чи даремне. Без хоробрих, добрих та відданих людей війна була б вже програною і сперечатися з цим нерозумно. Кожен допомагає так, як може. Кожен робить те, що вміє.

Та все ж, збільшуючи кількість солдатів, війни не виграти. Так вона лише розтягується на невизначений термін. І без рішучих дій, закінчиться тільки тоді, коли у однієї із сторін закінчаться ресурси і людські життя. Рано чи пізно кінець конфронтації настане й завершиться все або капітуляцією, або мирною угодою – як і усі війни. Проблема в тому, що справді вплинути на те, який із варіантів здійсниться можуть лише політики.

А як щодо народу? Що робити людям без влади?

Якщо коротко - жити і самовдосконалюватися.
Не залежно від результатів довготривалої війни, настане час, коли на території України запанує мир. І народ, який нарешті зможе вдихнути вільно, повинен бути сильним і незалежним. А без культурного багажу це неможливо.

Все те, що ми знаємо про культуру із перших класів – це не пусті балачки. Доки українська література розвивається, розвивається й український читач. Доки українська музика розвивається, розвивається й український слухач. Доки українське мистецтво прогресує, прогресує й український народ. І доки кожен з нас робить те, що вміє, що може – українська нація живе.

То чим митець допомагає Україні?
Напевно, об’єднує її жителів і допомагає їй формуватися.
Принаймні я в це вірю.

Втім, звідки мені знати?