Миті життя

 Мале дівча дивилося на цей світ величезними сірими оченятами. Золоте кучеряве волосся, ніжне і невагоме, наче пухнасті кульбабові чубчики, що легко розліталося від подиху вітру, розвівалося, коли вона бігала, як бджілка, по двору. Їй усе було цікаво: як ростуть квіти, як гусениця гризе настурцію, що там у майстерні у батька, чи страшно у погребі. Усюди їй потрібно було заглянути, усе перевірити. Часто вона отримувала на горіхи за свій влізливий характер, але цю енергію важко було вгамувати не тільки батькам, а й самій малій непосиді. Вона плакала від душі та раділа так само щиро.

   Міла росла, і разом з її зачарованим поглядом на світ розширювалися горизонти й можливості. Найвища яблуня в саду була підкорена, і періодично дівча, прагнучи в душі свободи, знаходила там відчуття простору, легкості й неосяжності. Височезні бур'яни здавалися їй чарівним лісом, сповненим небезпек. Кукурудзу зі щойно сформованими качанами, але з прекрасним довгим волоссям, Міла таємно від усіх перетворювала на ляльки й гралася, доки не зголодніє у кукурудзяному палаці.

  Єдиною людиною, яка терпляче, з розумінням знаходила спільну мову з малою непосидою, була бабуся. Вона була втіленням доброти, невибагливості і, найголовніше, ніколи не кричала, спокійно і розважливо пояснювала все, що цікавило Мілу. Дівчинка її любила і вважала найавторитетнішою особою у своєму житті.

   Бабуся була вчителькою усе своє життя, і, завершивши свій трудовий шлях, зберегла звичку читати. А потім вечорами вона переказувала онучці прочитані романи. Тоді в уяві Міли поставали сцени з бабусиних книжок, і вона під тихий голос бабусі засинала. Часто Міла заставала бабусю за читанням й собі бралася за книжки. З часом вона перечитала майже усі дитячі книжки в найближчій бібліотеці. Зимовими вечорами бабуся, лягаючи спати, вмикала радіо, щоб послухати щоденну радіовиставу програми "Театр перед мікрофоном". Це був особливий ритуал, який Міла обожнювала: вони тихенько лежали в теплому будинку, за вікном завивала хуртовина, і дівчинка, утихомирена магією вистав, засинала блаженним сном.

   Міла постійно жила у бабусі. Так склалося, що її мама фізично не справлялася з численними турботами: дітьми, а їх було п'ятеро, роботою в школі, домашнім господарством. Тому було вирішено віддати дівчинку під опіку бабусі. Її, звісно, не запитували, чого вона хоче, але в дітей ніколи не виникає сумнівів, що так буде краще. Мама приходила до них на кілька хвилин і бігла, обійнявши і поцілувавши малу. Дівчинка завжди сумувала за нею, особливо вечорами, коли лягала спати, і навіть плакала тихенько в подушку, бажаючи опинитися біля мами в її обіймах.

  Щасливі миті дитинства проходили в цілковитій гармонії з природою, нестримних іграх, фантазіях. Інколи її допитливість трактувалась як влізливість, непосидючість — як бешкетування. З часом Міла здобула імідж неслухняної, шкідливої та непокірної дитини. Чи легко жити з таким тяжким вироком дорослих? Вона часто докоряла собі за вчинки, в яких не бачила ніякого злочину, плакала і відчувала, що її ніхто не розуміє.

   Бабуся терпляче доглядала й виховувала неслухняну пустунку — настільки, наскільки могла і вміла. Вона допомагала будувати будиночки в садку, дозволяла лазити по даху, влаштовувала схованки в закутках будинку, де мала фантазерка ховалася від усіх, читала, шила вбрання для ляльок, придумувала собі ігри з вечора до ранку.

   А яке ж було свято, коли з'являлася перша полуниця, редиска, молода картопля на бабусиному городі! Це було справжнє щастя — з'їсти довгоочікувану полуничку, за якою велося спостереження від моменту, коли полуниця відцвітала. Скільки редисок було перевірено дарма і заховано десь у бур'янах, аби бабуся не запідозрила "вандалізму"! Бувало, дівчинці перепадало за її нетерплячість, але бабуся довго не сердилася, лише довгими були її лекції морально-етичного характеру, які втомлювали малу і робили її безнадійною у власних очах.

  Інколи бабуся влаштовувала справжні гастрономічні свята: варила найсмачніше морозиво у світі! Це вершково-ванільне щастя видавалося невеликими порціями, аби розтягнути цей делікатес якомога довше. Час від часу Міла вдавалася до радикальних заходів: таємно прокрадалася до холодильника і, обіцяючи собі з'їсти лише ложечку, смакувала доти, доки язик не починав боліти від холоду. Собі вона дорікала за нетерплячість, але швидко пробачала, вважаючи: чим швидше воно закінчиться, тим швидше зникне спокуса.

 Дитячі роки Міли були сповнені безтурботності, ігор та веселощів. Єдине, що затьмарювало цю ідилію — нескінченні повчання дорослих та школа. Хоча дівчинці було весело всюди, у школі її життєрадісність завжди наштовхувалася на осуд, і жодна витівка не залишалася безкарною. Її перша вчителька, поважна літня жінка, ніяк не могла знайти спільної мови з Мілою через її непокірний характер.

Щоп'ятниці в класному куточку з'являвся список найактивніших говорунів класу, і прізвище Міли раз у раз красувалося серед них. Дівчинка дуже страждала від цієї ганьби, але не здавалася. Згодом учителька відверто зненавиділа Мілу й регулярно скаржилася на її непослух мамі. Однак виховні бесіди діяли приблизно на день, а потім неприємний інцидент забувався, і життя тривало своїм руслом.

  Попри обтяжливі обставини, веселе шкільне життя цілком і нестримно захоплювало Мілу. Вечорами дівчинка падала від утоми, інколи навіть не маючи сили перевдягнутися до сну. А вранці знову оживала, мов бджілка на сонечку, і починався новий круговерть дня.

    Зима була особливою порою року, коли можна було відчайдушно кататися на лижах, будувати снігові лабіринти, аж поки весь одяг не промокав наскрізь. Лижі Міла обожнювала. Швидкість ніколи її не лякала; навпаки, вона вибирала найкрутіший схил і мчала донизу, затамувавши подих. Тому щоденне катання на лижах було улюбленою розвагою після школи, і так тривало, поки сніг зовсім не сходив.

   Того дня Міла вирішила урізноманітнити шкільне життя і взяти лижі з собою, аби покататися на великій перерві. Та напередодні одна з лижних палиць зламалася, а кататися хотілося нестерпно. Тож бабуся знайшла тимчасовий вихід: вирізала міцну, рівну палицю з дерева, загостривши її кінець. Це було не дуже зручно, проте краще, ніж відмовитися від улюбленої забави.