Мить та ще трохи

Зсередини (Екзистенційно)

ЕКЗИСТЕНЦІЙНО

Спалахує переживом ліхтар в бурхливій ночі, стиснувшист у промінь.

Він сяє лиш для білих. Неземних.

Для неквапливих снів лихої ночі.

Мереживо.

Мереживо, як сито для турбот, весь час знаходить новий колів, лунку.

Маленький горбик чи рубець душі, що тихо мліє під покровом шкіри.

Лоскоче горло гіркотою німоти, спустошуючи череп, наче мушлю рак-самітник.

Дим потягу,

Рев зранкного звіра.

Скреготь гальма металом об метал.

Я - потяг. Той гуркотливий потяг.

Ми зараз з ним рідніші за братів.

Вдвох серед ночі на самотньому пероні,

Тремтимо від холоду та дивимось у вічну далечінь.

Я - ніч, що не пуска рожевий ранок на поріг світанку.

Я - вітер, що несе лавандову арому із німих полів.

Я - потяг, що луною відбиває ту кількість кроків, на яку вже постарів.

Я - дим, що піднімається із чорнозему попід небо.

Я - все.

Я - потяг.

Я - людина.

І піднімаючись на сходинку вагону, я стаю частиною його.

Пливу маленьким білим тільцем по судинах.

Я вже не потяг

Й більше не людина.

Я щось мізерне,

Мабуть, атом світла.

Спалахую мереживом в бурхливій ночі, стиснувшист у промінь,

І сяю лиш для білих, неземних.

Подобається

#4342 в Різне
#992 в Поезія

Відредаговано: 09.08.2024