Зсередини (Острів)

ОСТРІВ

Ти знаєш, в бурхливім морі, де небо зійшлось з землею,

Існує цупке одкровення про те, куди викидають речі.

Старі заїжджені кеди, перші білосніжні банти,

Легкі доторки руками та гаркі сльози наніч.

Там грузять великі білборди з іменами наших коханих

Та закопують пам'ять про тих, кого вже немає з нами.

В моїй колекції звичок, закритих у банки з піском,

Є безліч зімятих даних про зустрічі під вікном,

Брамами, парками, літніми зорями,

Тихими вечорами,

Старезними ліхтарями...

Та на жодному з них мене немає.

У моїй колекції похибок, закритих у банках з листям, 

Є з дванадцять однакових випадків, які закінчились щастям,

Журбою, тихою злістю, радістю, малими істериками,

Збитими пальцями, п'яними гуляннями зі стерео.

У моїй колекції страхів, записан х у зошит з ромашками,

На кожній сторінці вони захищаються маленькими шпажками.

А заповнених сторінок усього навсього п'ять.

Ти знаєш, я до нудоти боюся усіх комах,

Боюся буть непотрібною серед мільйонів цеглин,

Боюся стати прозорою для мільярдів очей,

Боюся стати дорослою, зв'язувати себе з людьми.

Я вирішила, не треба мені мізерної отої нудьги.

Банки та зошит в шухлядах лежать та вкриваються пилом.

Мені б на той острів в морі, куди викидають речі.

Доїхати та доплати, не бути зупиненим штилем,

Вдихаючи п'яний вітер, скинуть увесь непотріб.

Сміятись, ламати його та плакати дві-три ночі,

Складати його до купи, шматувати пальцями рук.

А острів усе поглине, немов той гігантський спрут.

Мені б усе те забути: про острів, про банки та зошит 

Й почати усе спочатку, немов я нова людина.

Та банки і зошит лежать в шухлядах, вкриваються пилом,

А я дивлюся, як зникають усі мої інші речі...

І я б віддала за них усі свої банки з піском 

Й заснула, нарешті, спокійно безкольоровим сном.