Глава 8 "Деймон"

— Робе, проведи тренування в моїй групі. В мене термінові справи, — відкинувся на спинку шкіряного крісла у своєму кабінеті.

— Добре, — відповів той, не поспішаючи йти.

— Щось ще?

— Хотів попросити відгул на завтра, в мене дружина захворіла, а сина немає з ким залишити.

— Добре, домовся з хлопцями, щоб хтось взяв твою групу на себе.

— Та я вже домовився.

— Тоді без проблем, вирішуй свої справи. До речі, я не знав, що в тебе є син.

— Йому лише місяць. Дружина підхопила застуду й не може годувати малого, бо приймає антибіотики, а він вередує й неохоче їсть суміш. Спимо по декілька годин на ніч.

— Я сам поговорю з хлопцями або візьму твою групу собі. Розв'язуй свої проблеми, потім повернешся.

— Справді? — зрадів чоловік.

— Так. Родина важливіше за будь-які тренування.

— Дякую, містере Вільямс.

Він пішов, а я втомлено провів долонями по обличчю. Немає в мене ніяких термінових справ, просто все бісить. Від’їзд Тіни вибив мене з колії. Нічого не хочеться робити, який суцільний безлад у думках. На мої дзвінки вона не відповідає, хоч я й телефонував перед її відльотом. Все зруйнувалося в ту мить, але й зупинити мене не могло навіть цунамі. Вона була така мила, коли прокинулася, хотілося притиснути до себе й цілувати до запаморок. Ніколи не жадав нічого більше, ніж її в ту ніч.

Ми давно перестали бути тими друзями, якими були колись. Щось змінилося вже давно. Змінилися погляди один на одного, з’явилася незручність від випадкових дотиків. Щось з рештою мало статися, але ж не їхати за чотири тисячі миль! Вона ж там зовсім сама, без підтримки й допомоги. Хоча, можливо, моя допомога вже не потрібна. Я так звик завжди бути поруч, що зараз просто місця собі не знаходжу, коли не бачу її.

Мої думки перервав дзвінок мобільного. На екрані висвітилося ім’я Андреа. Ми давно знаємо одне одного, познайомилися ще в університеті. Того вечора в клубі я був з нею. Мені хотілося відволіктися й забути про те, що сталося у Монтані, та навряд чи мені вдасться хоч коли-небудь про це забути…

— Так, — все ж відповідаю.

— Привіт, як щодо обіду разом? — чую приємний жіночий голос.

— Вибач, але сьогодні я зайнятий.

— Ти й вчора був зайнятий і позавчора теж, — буркнула Андреа.

— Наступного разу обов’язково пообідаємо, — запевняю її, хоча бажання бачитися зовсім немає. Піти з нею тоді у клуб було моєю помилкою. І судячи з усього не єдиною.

Добре, що Майк запросив до них в гості на обід. Можливо хоч щось вдасться дізнатися про Тіну, якщо вже сама вона не бажає зі мною говорити. Накидаю шкіряну куртку й зачиняю кабінет. На виході даю вказівки на завтра адміністраторці й виходжу на вулицю.

Осінь повністю вступила у свої права. Природа перевдяглася у нову одежину, всіх можливих відтінків жовтого й червоного. Вітер несе сухе листя й закручує його в танок. Небо сіре, як і мій внутрішній стан, ось-ось розверзнеться страшенною зливою. Синоптики вже три обіцяють дощ, і сьогодні вони вгадали. Коли сідав в автівку на лобове скло впали перші важкі, осінні краплі.

Згадалося, як колись ми з Тіною ходили гуляти у парк і потрапили під страшенну зливу. Добре, що була весна, бо ми тоді промокли до нитки. А коли добігли до автівки він так само миттєво припинився, як і почався. Ми тоді ще пили чай з тістечками у мене вдома. Тоді я був щасливим. А може правду кажуть і ми розуміємо, що втратили щось важливе для себе, коли шансу повернути це вже немає? З такими думками я й дістався до квартири Девісів. Відчинила мені завжди усміхнена Ванесса.

— Привіт! Ти, як завжди, спізнився, — весело повідомила мені.

— Привіт, можливо це тебе потішить і я буду пробачений? — подав їй пакунок у якому була полуниця й морозиво.

— Хитрий, — розсміялася дівчина.— А морозиво кому?

— Е… Звичка, — розвів руками, бо завжди приносив його для Тіни.

— Я теж за нею сумую, — сказала Нессі й попрямувала на кухню.

— А де Майк? — гукнув, прямуючи у вітальню.

— В кабінеті. Але не засиджуйтеся і йдіть обідати, — крикнула Ванесса, пораючись на кухні.

— Ти тут? — відчинив двері й зазирнув до кабінету.

— Так, заходь, — сказав Майк, піднявши очі від монітора.

— Працюєш у вихідний? — запитав, потиснувши другу руку.

— Ні, замовляв білети до Парижу.

— Ванессі?

— Ти думаєш я відпущу її саму? — хмикнув Майк. — Вона натякнула, що хотіла б злітати до Тіни, а я не можу протистояти бажанню вагітної дружини.

— Який план? — сів й запитально втупився на Майкла.

— Полетимо на вікенд, побачимося з малою. Ванесса заспокоїться й побачить нарешті Париж. Їхня поїздка скасувалася після неочікуваного рішення сестри.

— Ясно, — відповів міркуючи про несправедливість життя. Мене ніхто не запрошує. Хоча… А хіба мені потрібне запрошення, щоб полетіти з друзями?

— Я з вами, — впевнено заявляю. — Давно не був у Парижі, — знизав плечима на запитальний погляд друга.

— Добре, — відповів він, злегка усміхаючись.

Час в компанії друзів дає свої плоди. Я розслабився й позбувся нервозності. Декілька разів похвалив себе подумки, що прийшов до них сьогодні. Спокійно й невимушено, допоки…

— Я Тіні телефонувала, — повідомила Ванесса, коли після обіду ми влаштувалися у вітальні за горнятком кави.

— Як вона?

— Вдома сидить, у них також дощить. Навіть від прогулянки з Леоном відмовилася.
Ось до цього моменту мені було спокійно й невимушено. Це ще хто такий? Що ще за Леон? Ніколи не чув про нього. Невже…

— Хто це? — не витримав й запитав.

— Якийсь знайомий, — відповів Майкл, щось переглядаючи в телефоні.

— Вони так цікаво познайомилися, — почала Ванесса. — Спілкуються вже тиждень, дуже приємний молодик по описах Тіни.

Ось як? Знайшла собі якогось Леона й насолоджується життям, а мене досі не відпускає її погляд біля того проклятого клубу. Гнів розростався всередині, тому я швидко попрощався й поїхав додому. Не хочу псувати друзям настрій, тим паче Ванессі.