Мить, що змінила нас

Глава 7 "Дзвінок"

— Звідки квіти? — запитала Сьюзен, коли увійшла до квартири.

— Не повіриш. Зустріла того чоловіка, з кафе.

— Та ти що? Я ж кажу, він повністю зачарований, — розсміялася дівчина. — Що казав?

— Запросив на прогулянку.

— А ти?

— Не бачу причин відмовлятися, — знизала плечима.

— От і розумниця! Нічого сидіти й тліти над своїми спогадами.

— Я не згадую нікого, ти помиляєшся.

— Нехай буде так, — відмахнулася від мене.

— Підеш зі мною?

— Ні! Я не звикла бути третьою зайвою. До того ж мене теж запросили на прогулянку.

— Хто?

— Хлопець з відділу реклами. Я познайомилася з ним під час обідньої перерви, коли поверталася до офісу. Ти б бачила, який він симпатичний, — пропищала Сьюзен.

— Мені достатньо бачити твої очі, що сяють, — усміхнулася.

— Кажу тобі, що ця практика буде успішною.

— Так, фірма досить відома…

— Яка фірма, Тіно? — перебила мене. — Особисте життя потрібно будувати, а вчитися ніколи не пізно.

Я промовчала, бо ніколи не мала на меті вискочити заміж. Не бачу сенсу влаштовувати особисте життя, тільки тому, що так потрібно. Хочу один раз і на все життя. Щоб між нами було кохання, справжнє й всеосяжне. Щоб я на сто відсотків була впевнена у своєму виборі й ніколи про нього не пошкодувала.

Перед відльотом мені здавалося, що у мене купа часу на те, щоб привести до ладу свої думки й збудувати плани на майбутнє. Та чотири тижні, мабуть, замало, щоб почати щось нове. Принаймні після тижня перебування у Парижі мені навпаки страшенно захотілося додому. Я б з радістю пообідала з батьками, сходила на шопінг з мамою, та посмішила б тата своїм вмінням кермувати, а потім, ввечері, провела б весело час в компанії Майкла з Ванессою, ми б з нею ласували морозивом і чекали Деймона, який завжди запізнюється. Так, це був би ідеальний вечір.

Я зітхнула і визирнула у вікно, дощ і не думав вщухати. Всі плани на неділю скасував своєю вологістю. Хоча, Леон й запевняв мене у чарівності дощової погоди, та я не погодилася вийти з дому. З Леоном ми спілкуємося вже тиждень. Вчора їздили до центру міста, де він провів для мене детальну екскурсію, а потім вечеряли у відомому ресторані з видом на Ейфелеву вежу. Поряд з чоловіком я відчуваю себе спокійно й невимушено. Я бачу, що подобаюсь йому, але відповісти взаємністю поки не можу, на жаль. Думки мої так і лишаються у Нью-Йорку. Вчора, сидячи в ресторані, я мимоволі зрівнювала чоловіків. Я уявляла що б сказав чи зробив Деймон у тій чи іншій ситуації. Навряд чи він розповідав мені романтичні історії про своїх друзів та робив акцент на свої професійні знання. Я впевнена, що поряд з Деймоном цей вечір був би сповнений сміху, ми б сиділи у якомусь затишному кафе, їли піцу й пили вино, а потім пішли гуляти… І мені було б абсолютно все одно, йде дощ чи світить сонце. Ось воно! Зізнатися самій собі — це неабияке досягнення. Мене приваблює Леон, але такого захоплення, як Деймон не викликає.

Неочікувано задзвонив мобільний і я поспішила відповісти.

— Нессі, як добре, що ти зателефонувала.

— Що трапилося? — насторожилася дівчина.

— Ні, все добре, просто… Не зважай, я просто дуже скучила за вами всіма.

— О, моя люба, я теж страшенно сумую.

— Як відпочили?

— Чудово! Іспанія вражає, я в захваті від нашої поїздки.

— Чую, яка ти задоволена, — усміхаюся, уявивши, як сяють її очі в цей момент. — А самопочуття?

— Все добре. Майкл носиться зі мною, як з маленькою, аж гнів інколи бере.

— Не забирай у нього такої можливості, просто він дуже тебе кохає.

— Знаю, бо така сама, — відповідає Нессі.

— А як… — зам'ялася, бо не знала як запитати.

— Деймон в порядку, Майкл вчора бачив його, а сьогодні він обіцяв зазирнути до нас на обід. Може, щось передати йому? — одразу здогадалася, чому я замовкла.

— Ні, я просто так запитала.

— Добре, — не стала наполягати Нессі. А як твій Леон?

— Він не мій, ми лише спілкуємося, як знайомі.

— Ну, то як твій знайомий Леон?

— Наче непогано.

— Ти казала у вас побачення.

— Не побачення, а прогулянка. Я знаю на що ти натякаєш, але між нами нічого немає. Прогулянка скасувалася, бо в нас дощить, тому я сиджу біля вікна, згадую наші з тобою посиденьки й дивлюся, як нечисленні перехожі поспішають сховатися від зливи.

— І сумуєш, — констатувала дівчина.

— В таку погоду завжди трішки сумно, дощ навіває…

— То не дощ, люба, — перебила мене.

— Бачу, що життя з моїм братом дає свої плоди, ти вже так само робиш висновки, не дослухавши.

— Ох, життя з твоїм братом, повністю змінило мене. Тіно, я побігла, бо дзвонять у двері. Мабуть, Деймон прийшов.

— Добре, бувай, — я відхилила виклик і тяжко зітхнула. Навіть фільм подивитися немає з ким. Сьюзен так затягнув Париж, що вона весь вільний час десь пропадає. У неї з'явилися друзі і якийсь "симпатичний романтик", як вона його сама назвала. Про свого хлопця, який телефонує їй кожного вечора вже й думати забула. А мені шкода молодика, який наївно думає, що його дівчина сумлінно вчиться й працює.

За такими пригніченим й сумними думками, як і сьогоднішня погода, я провела залишок вечора. Ввімкнула тиху музику, вкрилася ковдрою й відкрила на ноутбуці текст, необхідний на завтра. Коли задзвонив мобільний, подумала, що то Леон. Останні декілька днів він взяв собі за звичку телефонувати мені перед сном і бажати гарних снів. Це виглядає дуже мило, але у нас не настільки теплі відносини.

Та на екрані iPhone надто яскраво світилося ім'я Деймона, я так розгубилася, що ледь не впустила телефон з рук, а коли впіймала, дзвінок припинився. От що це таке? Чому він телефонує? Я тільки-но почала менше про нього думати… Сльози навернулися на очі від несправедливості. Та насправді я знала, що це через те, що не встигла натиснути на відповідь. Весь вечір про нього думала, і ніякі тексти не допомогли припинити це безумство. Коли телефон задзвонив вдруге, як шалена зіскочила з ліжка й не дивлячись відповіла на виклик:

— Алло?

— Красуне, ти ще не спиш? — почула радісний голос Леона.

— Е… Ні, не сплю.

— Як справи?

— Добре.

— Ой, вибач, замовник телефонує, для них не існує вихідних, — буркнув, — я перетелефоную.

Він вимкнувся, але через секунду знов пролунала мелодія виклику.

— Так, Леоне, — приречено відповіла, бо все ж ігнорувати виклик було б негарно.

— Привіт, — почула голос, від якого по тілу біжать великі скажені мурахи. Серце стрепенулося й боляче забилося об грудну клітку.

— Привіт, — прошепотіла.

— Яка прикрість, що я не Леон, так? — запитав розгнівано. За роки нашої дружби я навіть можу визначити, який у нього настрій по інтонації голосу.

— Просто я чекала на дзвінок… — ляпнула, а тільки потім зрозуміла що.

— Ясно, — відповів холодно, як вміє тільки Деймон. — А на мої дзвінки ти відповідаєш тільки випадково?

— А навіщо ти телефонуєш? — завелася від його тону.

— То я вже не маю права тобі телефонувати, а якийсь Леон може, так?

— До чого тут він?

— Бо твоє лагідне "Леоне" по серцю ріже тільки мені, — прогарчав у слухавку й відключився. Я довго дивилася на темний екран, а потім розплакалася.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше