Глава 6 "Новий знайомий"

Залишок дня ми провели вдома. Сьюзен майже одразу завалилася спати, а я замовила собі вечерю з ресторану й теж зачинилася у своїй новій кімнаті. Якоїсь миті мені нестерпно хотілося почути голос Деймона, аж руки свербіли набрати його номер й поговорити. Чи просто запитати, чому він телефонував учора, але я швидко зупинила цей порив й відклала телефон якомога далі. 

Париж — це прекрасне, величне місто зі своєю історією занепаду й перемог. Про нього можна говорити вічно. Можна захоплюватися його архітектурою, мовою, неймовірно смачними круасанами й особливою атмосферою, але… Це не дім…

Я приготувала одяг на завтра й тільки тоді вляглася спати. На новому місці було незвично, тому крутилася з годину, поки очікуваний сон нарешті прийшов.

А зранку прокинулася від гучного стукоту у двері. Ледь не звалилася з переляку з ліжка.

— Спиш? — почула голос Сьюзен.

— Вже ні, — буркнула. — Як під такий скажений гуркіт можна спати?

— Я голодна, — зазирнула дівчина. — Піду куплю нам щось на сніданок. Що будеш?

— Поки я тут, буду об'їдатися круасанами, а про фігуру подумаю потім.

Одразу згадалося, як я ходила у спортзал до Деймона в надії поговорити. Що за несправедливість? Я поїхала за чотири тисячі миль з дому, щоб не думати про нього, а він з кожним спогадом з'являється у моїх думках, наче нас розділяє відстань у чотири кроки. Хоча, кого мені ще згадувати, якщо все моє життя він був поруч?

Сьюзен, як вітер, змоталася до кафе й принесла мені сніданок. А потім згадавши, що забула розпакувати валізу, миттю рвонула готувати одяг на сьогодні.

Рівно о дев'ятій, сповнені енергії на активну працю, ми були в офісі.

Вів'єн чекала мене у своєму кабінеті, а Сьюзен поспішила до свого наставника.

— Доброго ранку, — привіталася, коли увійшла. Дівчина підняла голову від паперів, які читала й усміхнулася.

— Доброго, — підвелася, щоб підійти й потиснути мені руку. Влаштовуйся, будь ласка, як тобі зручно. Нещодавно я сама проходила тут практику, а зараз не віриться, що вже працюю.

— Сподіваюся я теж успішно довчуся й працюватиму.

— О, знайти роботу у такій фірмі, чесно кажучи, важкувато, але все можливо.

— Спочатку отримаю диплом, а потім подумаю, — невизначено відповіла, бо шукати мені нічого не потрібно. Я з самого дитинства знала, що буду працювати у сімейному бізнесі, але знати про це всім необов'язково. Мені завжди подобалося вивчати мови, тому, коли прийшов час вступати до університету навіть сумніву не мала, що хочу бути перекладачем.

В цілому день пройшов цікаво й насичено. Я перекладала папери, які мені дала Вів'єн. Звичайний текст, про якісь запчастини. Було таке відчуття, що дівчина хотіла перевірити мої знання. Єдине, чого б не хотілося — просидіти всю практику у цьому кабінеті й перекладати такі тексти. Сьюзен була зайнята, тому я, звільнившись раніше, вирішила піти додому й приготувати щось на вечерю. Поки йшла розмірковувала, як провести вихідні. Сидіти вдома точно не буду, погода дозволяє гуляти й насолоджуватися осінніми днями. З роздумів вивів дзвінок мобільного.

— Алло? Я слухаю, — відповіла незнайомому номеру.

— Як проживає моя іноземна кривдниця? — почула приємний чоловічий голос. Це ж треба, навіть не помітила, що говорю не французькою.

— Вибачте?

— Ви мене вже забули, а ось мені про вас нагадує опік на животі й зіпсована сорочка.

— Це ви? — здивувалася, що він таки зателефонував.

— Звісно! Рахую секунди до нашої зустрічі.

— Ви впевнені, що вона відбудеться?

— Так, — почула вже за спиною й розвернулася. Переді мною стояв той самий чоловік з кафе.

— Не думав, що мені пощастить ось так просто вас зустріти, — широко усміхнувся.

— Це з якого боку подивитися, — розгубилася. — Перша зустріч не мала успіху.

— То зробімо приємною другу, — заявив впевнено й протягнув руку. — Леон Бертьє.

— Тіна Девіс, — потиснула його долоню, але він нахилився й поцілував руку.

— Дуже приємно, Тіно.

— Взаємно, — усміхнулася, збентежившись.

— Як щодо кави?

— Е… Можна.

— Прошу, — він вказав у бік ресторану.

Було незвично й трохи лячно поруч з зовсім незнайомим чоловіком. Але він виглядав порядним й викликав симпатію.

— Ми домовлялися про каву, — нагадала, коли Леон замовив офіціанту два келихи вина.

— Не випити келих вина за знайомство? — здивовано подивився на мене.

— Мені достатньо кави.

— Як забажаєш, красуне.

— Ми перейшли на ти?

— А нам щось заважає?

— Е… ні, мабуть.

— То перейдімо? Я сьогодні тільки те й роблю, що думаю про незнайомку, яка так раптово змінила хід подій вчорашнього дня.

— Вибач, мені справді незручно. Сподіваюся в тебе не було проблем через ту прикрість?

— Проблема тільки одна — моє серце, яке проткнула стріла Амура тільки-но я тебе побачив.

Що він несе? Хотілося узятися за голову й завити від такої банальщини. Дорослий чоловік, у діловому костюмі, а говорить, як підліток, котрий тільки вчиться спілкуватися з дівчатами.

Нам принесли тістечка й каву, я зробила ковток й удала наче страшенно цікавлюся чимось за вікном.

— Я здався тобі дивним? — запитав, уважно дивлячись на мене.

— Ні, що ти, — поспішила запевнити.

— Насправді мені хотілося тебе трішки розвеселити, бо ти така сумна. А в Парижі це категорично заборонено. Це ж місто де зароджується натхнення, місто кохання й внутрішнього піднесення.

— Одразу видно корінного француза, — усміхнулася.

— О, так, — задоволено відповів чоловік. — Всі туристи їдуть сюди саме за цим.

— Я не туристка, — відповіла, зацікавивши його. — Приїхала на практику.

— А я здивувався, чому ти так далеко заблукала від історичного центру міста. Тут, крім бетонно-скляних споруд й дивитися немає на що.

— Я не перший раз у Парижі, тому всі пам'ятки вже бачила, але до вежі обов'язково поїду у вихідні.

— Тоді запрошую на ексклюзивну екскурсію, — одразу запропонував Леон.

— Якщо погода дозволить, — розгубилася я.

— Хто сказав, що гуляти можна тільки в сонячну погоду? У кожній порі є своя особливість. Ми можемо гуляти й в мряку і під час зливи під широкими парасолями. Головне, який стан душі. Якщо вона посміхається, будь-яка погода буде до смаку.

— Мабуть, ти маєш рацію.

— Ну, що домовилися?

— Так, — кивнула.

Він, не слухаючи заперечень, провів мене до будинку й на розі у квітковій лавці купив букет квітів. Такий дивний, але приємний чоловік. Говорить так, наче вірші складає, а сам працює у відомій IT компанії, керівником відділу. У будь-якому випадку мені буде корисно поспілкуватися з новими людьми, щоб не повертатися думками до того, хто залишився у Нью-Йорку. Ще б навчитися не порівнювати чоловіків, які трапляються на моєму шляху з Деймоном, бо протягом нашого спілкування з Леоном нестерпно хотілося це зробити.