Глава 4 "Розмова"

Ми вийшли з клубу і я розвернулася до нього в очікуванні розмови, та чоловік вхопив мене за руку й повів далі. Пройшовши декілька метрів звернув у провулок за будівлю, де ледь жевріло світло від ліхтаря і тільки тоді заговорив.

— Це правда?

— Дивлячись про що ти?— обхопила себе руками, бо на вулиці не літо, а ми вийшли без верхнього одягу. Він мовчки зняв з себе піджак й накинув мені на плечі.

— Про цю дурню з від'їздом.

— Правда.

— Навіщо?

— Я так хочу.

— Не бреши! — підвищив голос.

— Облиш свої грізні погляди, я вже не маленька.

— Не розумію. Це через те, що сталося?

— А що сталося, Деймоне? Нічого не було. Тобі наснилося. Це була помилка. Так?

— Ми переспали, Тіно, — сказав розлючено, спопеляючи мене поглядом. — І так, я вважаю, що це було помилкою. Ми не мали цього робити.

— Тоді про що нам говорити?

— Через це, все змінилося.

— Все змінилося вже дуже давно. Тільки тобі за своєю Ліндою не було до того діла. А мені зараз немає.

— У тебе теж був хлопець, — нагадав мені про невдалу спробу відносин.

— Був, — кивнула, мріючи швидше піти звідси.

— Я не хотів, щоб так сталося, — промовив, доторкнувшись до моєї руки. — Ти змерзла, — потягнувся, щоб обійняти, але я відштовхнула.

— Ти шкодуєш? — запитала тремтячим голосом.

— Так, — без вагань відповів він. — Я б хотів, щоб все повернулося назад, де ми лише друзі, які багато часу проводять разом.

— А я не хочу, — відповіла й хотіла піти, та він перегородив вузький прохід.

— Не їдь, — промовив розгнівано.

— Це моя справа, відійди.

— Що з нами сталося, Тіно, — вхопив мене за плечі.

— Все розбилося. Як та кулька зі скла, яку ми кожного року вішали вдвох на ялинку. Пам'ятаєш? — Він кивнув. — Так і наші відносини, розлетілися на безліч уламків і зібрати їх докупи більше неможливо.

— Я проти…

— Припини, Деймоне. Не муч мене. Відпусти, — промовила останнє слово тихо. — Коли літак?

— Навіщо тобі?

— Відвезу тебе.

— Не потрібно, я не хочу цього, — заперечно похитала головою. — Попрощаймося зараз, — на цих словах мій голос здригнувся, але я миттю взяла себе в руки.

— Ти не маєш права вирішувати за нас двох! — гаркнув.

— Я вирішую за себе. Мені набридло очікувати якихось змін. Досить!

— А мене ти не хотіла запитати?

— А ти мене питав, коли прийшов сюди з тією блондинкою? — теж почала злитися.

Він нічого не відповів, лише з усієї сили вгатив у стіну кулаком й різко розвернувшись пішов геть.
А я опустилася на асфальт й розплакалася. Сиділа розмазувала сльози по обличчю, закутавшись у його піджак й вдихаючи аромат парфумів. Та легше все одно не стало. Через деякий час почула кроки, швидко підвелася й повернулася до клубу. Сьюзен вже збиралася йти, а побачивши мене заплакану з розмазаною тушшю по всьому обличчю, змусила піти до вбиральні вмитися й викликала таксі.

— Я не буду запитувати, що сталося, але якщо захочеш, вислухаю, — сказала Сьюзен в автівці.

— Дякую, що не запитуєш, — тихо відповіла й відкинулася на спинку сидіння.

От і все! Я сказала те, що мала. Дала зрозуміти, що наша дружба закінчилася. Можна обманювати кого завгодно, тільки не себе. Неможливо дружити з тим, кого кохаєш. Мріяти доторкнутися до нього, обійняти, поцілувати й не мати можливості, бо ви лише друзі. Набридло стримувати себе, краще вже так, обірвати ниточки, які нас зв'язували. Ніколи не була такою плаксивою. На щастя, від батьків мені дістався твердий характер. Тато навчив мене приймати рішення все гарненько зваживши й обміркувавши кожну деталь, тому хоч воно й важке, але, на мою думку, правильне.
За думками незчулася, як таксі зупинилося біля будинку, кивнула Сьюзен й піднялася до себе. Зараз тиша, що панувала у квартирі, була рятівною. Мені потрібен міцний сон і трохи витримки, щоб не передумати й сісти у літак.

До мого відльоту ми не бачилися. Я заспокоїлась і ще раз впевнилася, що прийняла правильне рішення. Ванесса допомогла мені зібрати речі, а мама накупила купу всього, наче я лечу в Антарктиду, а не в столицю моди. Довелося замість однієї валізи тягнути дві перевантажені. В аеропорт мене відвіз тато. Мама дала напутні слова вдома, вона у нас не любить прощань. Сказала, якщо я через місяць не повернуся, то сама прилетить й забере мене. Майкл з Нессі проводжали з квартири, брат завантажив мої валізи й поцілувавши міцно обійняв.

— Якщо будуть проблеми, або набридне і з'явиться бажання повернутися телефонуй мені або… Телефонуй мені, — передумав говорити задумане, побачивши мій погляд.

— Я впораюся, — посміхнулася й сіла в автівку.

— Ну, що моя маленька принцеса? — лагідно сказав тато. — Готова до великого світу?

— Повністю! — з готовністю відповіла.

По дорозі в аеропорт ми весь час спілкувалися й сміялися. Навіть не віриться, що я цілий місяць буду жити окремо. Це перший раз, коли я так довго не бачитиму рідних. Але історія про те, що через місяць я повернуся — тільки половина правди. Після практики, якщо моя робота сподобається керівництву фірми, мені можуть запропонувати постійну роботу. Але я про це поки що не думаю. Спочатку потрібно привести до ладу себе й свої думки, розібратися чого я насправді хочу.

— Ну що доню? Йди я тебе обійму, — тато лагідно пригорнув мене до себе й поцілував у маківку. 

— Я буду сумувати, — схлипнула.

— Не будеш, — заперечив тато. — У Парижі часу не буде, стільки всього цікавого. Тільки уяви скільки там магазинів з останніми колекціями відомих дизайнерів.

— Знаєш чим мене можна спокусити.

— Ось тримай. Картка на твоє ім'я, — всунув в руку пластиковий прямокутник. — І тут ти будеш жити,

— дістав з кишені папірець з адресою.

— Але…

— Ніяких але, Тіно. Не змушуй нас з мамою нервувати. Я особисто обирав цю квартиру, вона знаходиться поруч з фірмою де ти будеш проходити практику. Далекувато від центру, але ви ж не на екскурсію туди летите. Якщо щось потрібно, телефонуй одразу, — він ще раз мене обійняв й відпустив.