Мить рогатого

Зображення з рогатим чудовиськом з'явилося не одразу. А вперше це сталося у парку.

Як тільки мама з татом знову почали сваритися, Володя одягнувся та пішов на вулицю. Тато випив, а мамі просто подобалося кричати та жалітися на важку долю. Все як завжди. Добре хоч вдалося витягнути Юрка, шкільного товариша і друга.

— …там, якщо далі плисти та не зупинятися, то острів з’явиться. Його немає на карті, але там можна погуляти. Там теж тачки, люди, але поліція не на зелених, а на синіх тачках. Ну, я коли копів перестріляв, то з них взагалі інші пістолети випали! З іншою підсвіткою!

— Заливаєш, Юрко. Я за два місяці там усе облазив, не реально запливати далі. Я на човні пробував і вертольотом теж. Нічого немає.

— Ну, не віриш — то не вір, а я в інтернеті бачив, як чувак розповідав. І вчора у мене Дмитро був, він бачив сам, його спитай.

Володя махнув рукою. По-перше, відеоігри вже не так цікавили його, як раніше. Можливо, він став дорослішим. Або просто набридло грати.

По-друге, вечорами за комп’ютером сидів тато, дивився якісь свої відео. Пив пиво, сварився. Так що Володя трішки збрехав — у нього не було змоги досліджувати ігровий світ. Не було ні часу, ні можливості.

— Пішли до парку?

— Можна.

Юрко легко погодився на пропозицію Володі. Хоча й вигляд мав трохи напружений.

Напівзакинутий парк уже давно був не зовсім парком, а занедбаним чагарником, що плавно переходив у ліс.

Тим і приваблював. О

Скільки ж вони гуляли там, гралися, компанією збиралися... І це — незважаючи на сувору заборону батьків.

— У тому лісі ще дотепер міни та бомби знаходять часів Другої світової! Заросло все, здичавіла природа! — застерігала мама Юрка, коли вони сиділи у нього на кухні.

Однак Юрка не лякали історії про маніяків та поганих людей, а батьки Володі не дуже цікавилися, куди ходить їх син. Володя любив усамітнюватись серед тиші та природи. Ні постійно невдоволених учителів не було в парку, ні чіплянь п'яного батька.

Сьогодні, правда, з компанією не склалося: Степан з Вікою пішли на музику, Михась зубрить математику (завтра контрольна), Женя захворів (або просто не захотів прийти).

Так що вони були залишились удвох — Володя та Юрко.

У парку тихо завжди. Здавалося б, не так він і далеко від чужих домівок, а звуки губляться. Тільки ворони перелітають з гілки на гілку, та й опале листя потріскує під ногами хлопців. Ніби інший світ, відірваний від цивілізації. Одних це приваблювало. Інших — навпаки, лякало. 

Невдовзі Володя все ж переконався, що із другом щось не так. Хлопці заглибились достатньо всередину лісу, щоб не бачити нічого, окрім перекручених товстих дерев, кореневища яких тягнулися землею. Перепліталися між собою, ховаючись під листям. Якщо не помітиш — легко перечепишся й упадеш.

Чим далі друзі крокували, тим менше говорили. А Юрко виглядав все похмуріше. Він стиснув губи та дивився собі під ноги, почав відставати.

Все далі й далі... З орієнтирів залишились тільки напівзруйновані будиночки та купки поламаних цеглин на землі (цікаво, хто і коли проживав тут?) 

Крізь почорнілі вікна понищених осель Володя раптом розгледів моторошне графіті. Ще коли він проходив тут минулого місяця, стіна була пуста. А тепер із цих руїн на нього витріщався рогатий чорт.

Його Полум'яно-червоні очі, здавалося, супроводжували кожен рух хлопців. Володя відчув, як у нього між лопатками засвербіло. Він ледь відірвав очі від малюнку.

Ну й морда. Вперше у цьому парку хлопець відчув себе поряд із чимось недобрим.

Вони минули будиночки, Юрко раптом зупинився та сказав:

— Володь, облиш Ксеню. Вона мені подобається.

Володя завмер від несподіванки. Став трохи в бік, щоб не бачити графіті. Дивна річ, але навіть звідси він легко міг розгледіти великі очі демона.

— В сенсі?

— В прямому. Мені подобається Ксеня. Розумієш… — друг заглянув Володі в очі. Голос — наче струна, ось-ось і зірветься. — Перестань їй посміхатися. Досить сідати біля неї. Досить запрошувати на танцях. Прошу тебе як друга. Не заважай мені.

Почуте здивувало. Володя навіть подумати не міг, що Ксеня подобається його другу (напевне, найкращому).

Юрко ж завжди вигадував образливі прізвиська для дівчат (Ксені діставалося найбільше), чіплявся до них та доводив до сліз. Була така риса у нього. А тут ось так...

Десь тріснула суха гілка. Володя сіпнувся, озирнувся. Нікого.

Взагалі Володя завжди намагався «пом’якшити» ситуацію, коли Ксеня особливо страждала від поведінки Юрка. Ба більше — він всерйоз думав про те, щоб поговорити з другом на рахунок Ксені. Тому що подобалася вона йому. Сильно. Давно.

— Юр, ти серйозно? Ти ж її… Ти ж кажеш їй завжди… коза тупа, сопля, опудало, каліка… ну і…

— Без різниці. Так ти відсядеш від неї?

Хлопчина впорався зі своїм голосом і продовжував свердлити поглядом Володю.

— Я ж люблю її. Ти ж знаєш.

— І я Ксеню люблю. Я тебе прошу як друга — не лізь. Вона моя.

— Твоя? Це ти так вирішив? Чи тобі Ксеня підтвердила?

Юрко засопів. Злився. А Володі раптом стало дуже образливо. Тому що Юрко давно знав про його почуття.

— Не зли мене. Кажу тобі — відстань! Відсядь!.. Попереджати не буду тебе більше.

Дотик осіннього вітру заколов у потилиці. Потрібно було одягнутися тепліше. Чужа присутність ввижалася Володі, відволікала від важливої розмови.

— Відсісти? Та йди ти знаєш куди!

Юрко спробував схопити Володю за куртку, але той вирвався, відштовхнувши друга геть.

— Пішов ти! — повторив Володя. Ображено розвернувся й пішов у протилежний від розвалених будинків бік.

Юрко гукав у спину. Щось неприємне, гнівливе. Однак Володя не слухав. У вухах шуміло, а в очі вдарили сльози.

Добре, що хоч Юрко не спробував його наздогнати та не бачив цього.

Володі стало геть мерзенно на душі. Боляче, тому що він не очікував такого. Звичайно, друг інколи поводився як дурень, але це ж зовсім інше…