1. Як слід померти

Виявляється, щоб вижити, потрібно як слід померти. Померти безперечно, перестати бачити власну кров, чути власний крик, мислити і навіть дихати. Виявляється, у біль можна пірнути, і він дозволить тобі зануритися так глибоко, щоб більше нічого не відчувати. Виявляється, розрубані кістки та розтрощені тканини — це ще не кінець. Але Іман ще тільки мала все це дізнатися. Це і ще дуже багато чого.

***

— Чорний.

Молодший цілитель киває і уже майже відвертається, але завмирає на секунду.

— Майстре, вона дихає. Дивіться!

— Родріго, вона помирає.

— Ні, дивіться! Вона дихає рівно, не хрипить. Це не агонія!

— Родріго, у неї розтрощена вся грудна клітка, вона втратила дуже багато крові, вона помирає.

— Та подивіться ж, сеньйоре цілителю! Кров не тече! Вона дихає рівно! І пульс!

Старший цілитель стискає губи, кладе пальці на шию пораненої.

— Соледад! Давай її в п’яту, нехай нею займеться Білошвейка!

Родріго відвертається, щоб старший не бачив його посмішки. Білошвейка вже точно впорається, неодмінно, недарма його так звуть.

***

— Ти можеш говорити?

Здається, що ні, але Іман проштовхує слово крізь змучені губи:

— Так.

— Ти Іман Бланко, стрілець металом, дев’яносто третій штандарт?

— Так, — їй знову вдається відповісти.

— Відпочивай, — клерк щось позначає у своїй теці та переходить до наступного ліжка.

Іман дивиться вгору, бо повернутися вона не може. Біль у лівому боці нестерпний, але триває так давно, що Іман уже звикла до нього. Вона вижила. Як здивувався би нобль, що дістав її, якби дізнався. Втім, ніхто не знає, чи здатні тварюки дивуватися.

***

— Ти можеш говорити?

Питання таке оригінальне, чорт забирай! Майже таке ж цікаве, як «як ти себе почуваєш?» або ще ось «оціни свій біль за шкалою від одного до десяти».

— Так.

— Ти Іман Бланко, стрілець металом, дев’яносто третій штандарт?

— Так.

— Ти можеш описати обставини свого поранення?

— Так, афсаре. Мене дістав нобль.

— Ти ж стрілець, не герреро. Як так сталося, що тебе дістав нобль?

— Так сталося, що герреро на той момент уже закінчилися, афсаре.

— Хто командував штандартом на момент твого поранення, Бланко?

— Ніхто, афсаре. Уже ніхто не командував. На момент мого поранення дев’яносто третього штандарта не існувало.

***

— Поворуши пальцями. Зігни руку в лікті. Підніми вгору. Відведи праворуч. Ліворуч. Зроби глибокий вдих. Оціни свій біль за шкалою від одного до десяти.

— Сорок два.

— Дуже смішно, Шпилько!

— Я б посміялася, але не можу, сеньйоре цілителю, грудак болить, — відповідає Іман, усміхаючись.

— Вставай.

Іман підвелася. Процес зайняв не менше двох хвилин і супроводжувався дуже неприємними звуками.

— Добре. Альваресе, переведи її в рехаб.

— Сеньйоре цілителю, дозвольте запитання?

— Ну?

— За що вас називають Білошвейкою? — запитала Іман.

— За діло.

— Я так і думала. Дякую вам, сеньйоре цілителю! Якщо колись я зможу щось для вас зробити, що завгодно, просто скажіть, і я зроблю.

— Зробиш, коли зможеш відсмоктати без допомоги санітарів, твою мать! Альваресе, віддай її М’ясникові, нехай потренується бути вдячною!

***

— Ти клятий м’ясник!

Свята діва, та ти ж афсар, хлопче! Навіть дівчина на протезі так не верещала! Іман може дозволити собі усміхатися, бо Іман уже не боляче в такому положенні. І в такому не боляче, і навіть у такому терпимо. М’ясник піднімає на неї брову, і Шпилька покірно повторює. І ще раз, і ще. Якщо вірити балакучій санітарці Терезі, її скоро випустять зовсім. І вона його більше ніколи не побачить, клятого сеньйора М’ясника.

— Шпилько!

— Ну?

— Спину гну! Зігну, дам тобі одну! Думаєш, я не бачу, що ти халтуриш? Працюй плечем!

— Я працюю, сеньйоре Рікардо.

— Драний нобль тобі сеньйор! Працюй плечем, магічко срана!

***

— Іман Бланко, стрілець металом, дев’яносто третій штандарт! — Іман щосили зображує з себе відважного воїна і пристойного мейстра. Видана в госпіталі формена туніка висить на ній, бо за місяці в госпіталі вона сильно схудла, хоча й до всього не вирізнялася особливою повнотою. Але до всього вона була сильною, спритною, рухалася як хижак, стріляла як диявол і вірила у власне безсмертя. А тепер… Нашивка дев’яносто третього не збереглася, але збереглися портупея і меч, і навіть поясна сумка, що містить якийсь мотлох, і навіть особистий жетон. Але ось питання: чи багато збереглося від самої Іман?

— Ні, мейстре, — каже літній стомлений афсар, не дивлячись на Іман, — твої дані неправильні. Дев’яносто третього штандарта більше немає. Ти єдина, хто вижив зі свого підрозділу, Бланко.

Іман здогадувалася, що загинуло багато, дуже багато. Але щоб справді всі? І Перес? І Бичок, найкращий щит у цій частині Лінії? І чіф Вальсаро? Усі її брати й сестри? Всі?! Це неможливо. Вона не збирається думати про це зараз. Ні, не зараз.

— Прорив був такого масштабу, що їх ледве вдалося зупинити в межах Лінії. Якби не Шторм, узагалі незрозуміло, чим би все скінчилося.

Ну звісно, Шторм. Герой серед героїв. Найкращий боєць у цій частині Лінії, та що там, усієї Коаліції стражів. Великий, славетний Шторм, чіф Дикого сто сімнадцятого штандарта. І його дикуни, такі самі скажені. Іман бачила його кілька разів і щоразу дивувалася, як в одній людині могло зібратися стільки всіляких чеснот. Так, він був знаменитий, сильний, відважний. І, свята діва, який же він був красивий! Ідеальна смаглява шкіра, ідеальне обличчя, величезні очі, чорні, як сама пітьма, волосся, як воронове крило, плечі, руки… Все, слина вже капає в тебе з губи, Іман, заспокойся. Для ясності: Дієго «Шторм» Карранса був найкращим чоловіком у світі. Тож не дивно, що саме він зупинив прорив.