Поема "Двоє наодинці"

Поема "Двоє на одинці"

☀️

Вона, - ще до народження зорі світили їй на шлях встелений щастям самодостатку і була плекана серед добра та гаразду. Аж раптом з'явився  він, який самотужки торував власний шлях з життєвими капризами долі. Їх душі мали зустрітись, однозначно і у цьому житті. Для чого? Життя й покаже, поки вони будуть ходити по цій Землі. 
Багато чого у них вже далеко позаду, але і є ще те, що осторонь очікує на вчасне проявлення. Такі вагомі розбіжності зависли над їх душами, які породив соціум, себто навіяв, точно заради чогось. Ба, ніщо у цьому світі не трапляється ось так і з проста. Вони мають щось таки вдіяти вагоме у цім житті, аби пройти чи здобути нову вершину яка рухає еволюційним колесом. Чому вони? Для чого? І звідки їм знати, що ще треба триматися купи...? Багато запитань, точить з середини натомлені душі багаторічною розлукою. Їх любов, вже давно переросла у щось значно вище, що ніяк не відпускає в забуття. 
Коли вони поруч, він спалахує наче багаття, в розлуці - живріє. Вона, коли поряд - ніяковіє від невпевненості своїх почуттів. Коли на одинці - переповнена сум'яттям, неначе чогось не вистачає, навіть коли усе довкола співає їй віват. 
Втім, ніхто із них двох, навіть немислимо не задавався наміром бути разом назавжди. Є щось таке у цьому випадку, що будоражить їх душі. Але що? Вони обабіч діють осторонь, боячись втратити спільну нитку долі, хоч могли б спокійно жити в забутті. Забуття, ось і відповідь. Забуття себе, своєї сваволі, любові до життя... За щораз, коли він почуває себе піднесено, на передній план постає її постать. І він чимдуж спішить повідомити їй про своє щастя. А вона - пожирає ці щастя миті, консервує їх у далекі глибини його підсвідомості. І знову морок. Проте, коли меч справедливості нависає над її небесами, зазвичай вона шукає розради саме у ньому, наче почуття совісті несе її серце на прощу до його серця. І знову, забуття розпаковує ті нетлінні почуття єдности їх духу. Іскра любови виринає на поверхню світла із темних вертепів несвідомих закамарків їх душ. Життя, грає у піжмурки із ними. Прірва їхнього світосприйняття, дедалі все збільшується, але хтось й надалі натискає ті ж самі кнопки ковзання на місці. Здається що цьому не буде кінця ні краю. Вихід завжди є, лиш при зміні сценарію, а не декорацій. Ми ставимо перед собою цілі, а матриця наших душ вишуковує для нас варіанти тяжби їх  досягнення. І як не диво, найближче оточення задіює вона, заради втримання нас на своєму повідку...
Він знає і певен того, що вона, пихато підноситься  у надвершів'ї власної гордості, бо відчуває це, у своїх глибинах. А також знає, що не відмовить у розв'язанні надскладних життєвих труднощів. Тримаючи міцно її своєю увагою, ладен провести її стежками ствердження до зрілих якостей людянности. Проте він це не вона, яка мислить що власне хтось, має про те подбати і за неї, коли вона зав'язла у матеріальному світі заради вивершення над іншими собі подібними. 
У ньому заякорилась програма справедливості і все розбиватиметься для научки об його корабель вільного плавання.

                            ☀️

 Щодня, сяючі очі бездонно глибокі,
Зоріють між смутку людей.
Вони такі різні і одинокі,
Шукаючи щастя весь день.

А вечорами, натомлені днями,
Мандрують у важкості снів.
А все лиш тому, що незнано,
Завищить себе над іншим, кожен посмів.

                              ☀️

 Вона прагне добитись великих вершин у його очах, заради похвали, але він вбачаючи при тому лиш падіння її духу долів, сумно зітхає. Він знає, що у всьому є межа і щоб взяти планку вище на те має бути й певний силовий заряд. Її біда у тім, що саме збільшення обсягу енергосили вона вишуковує десь зовні, не беручи до уваги той факт, що усе це є закладено природою нутряно. Зупинитись, інколи так важко, аби прислухатись до тихого шелесту душі. Почути власний стукіт серця, у спокої звичної йому роботи. Діяти, як вільна і свідома людина, замість вимушеної гонитви за життєвими примарами. Усе величне просте і зрозуміло досяжне. Лиш розслаблений стан знімає тяжку напругу та робить життєві речі недосяжними.
Він теж, вбачає приниження гідності з її боку, прагне визнання його трудів, коли вона не здатна їх приліпити до себе, як кожен крок її має встелятися купюрами щастя. Тому й вона і вишуковує у ньому ружні мінуси, адже вважає себе кимось вищим... проте, програма саморуйнації  діє притім завжди.

                            ☀️

Я знаю, я вже не твій герой.
В буденнім розпачі душі твоєї,
Я став відчужено не тим,
Хто дасть тобі вільні настрої.

Ще в юності, я був твоїм,
Коли мрійливо серце герцювало.
І не щільним був в душі дим,
Всього тобі весь час хватало.

А нині, дитинства байка потускніла,
Надії юні відійшли.
Усе що було серцю миле,
Забулося, як втратив легкість щастя ти.

Я натякну, мені не шкода,
Як батько люблячий дитя.
Без цілого, марна твоя дорога,
Куди б не втрапила твоя нога.

Лиш в єдності усього Світло сяє,
Серце розкриється засяє!
Легким відродиться Життя.
Як Океан в краплю впадає,
Так Бог в людині ожива!

                        ☀️

 Війнуло холодом в душі,
Тускніє погляд молодечий.
Де ж взяти юности ключі,
Й щастя вінець здобуть сердешний?

О, доле, чом бренить сльоза,
За втраченими днями.
Куди вся витикла вода,
Святом забарвлена й гарячими вустами?

Зажди, не йди в минуле,
Щастя мить,
Твори сьогодні дивовижно Свято.
В кожному віці є, неба блакить,
І Сонце сяє так завзято!

Самотньо інколи, нехай.
Вбачаємо в цьому весілля.
Душі свобідної розмай,
Як квітів невмируще зілля.

Ясніють очі, обличчя сяє,
Серце тріпоче, кров розганяє.
Яка б не була в душі пора,
Вона одвіку молода!

                        ☀️