(З книги «Історії, написані олівцем»)

 Присвячується тим, хто шукає своє море

Глава 1. Порожнеча на світлофорі

Світлофор блимає червоним. У голові — суцільний гул, наче білий шум. Ігор раптом усвідомлює, що не пам’ятає останніх кількох поворотів. Руки міцно стискають кермо, погляд спрямований вперед, але всередині — наче після гучного концерту: гул, що не вщухає. Він сам.

День минув як зазвичай: клієнт незадоволено бурчав, підлеглі запізнювалися, кондиціонер в офісі свистів, наче стара рана. Тріщина на лобовому склі повільно розросталася, ніби хтось із середини намагався вирвати назовні тривогу.

Охоронне агентство, яке Ігор успадкував від батька, трималося лише завдяки його впертості. Але втома накопичувалася, мов непомітний тягар. За місяць йому виповниться тридцять три — вік, коли молодість уже не виправдовує помилок. Машина є, квартира в центрі є, бізнес приносить дохід. Проте в душі — порожнеча, тиша, наче хтось вимкнув звук. Жінки в його житті були різними: легковажні, доступні або заміжні, які шукали пригод. Серйозних стосунків не було ніколи, як і справжнього кохання.

На світлофорі знову загоряється червоний. Ігор зупиняється, пальці ритмічно постукують по керму. Самотність накриває м’яко, мов втома після довгого дня. Вечеряти наодинці немає бажання. Він дістає телефон і набирає номер.

— Мамо? — голос стриманий.

— Решік, синочку, як ти? — мамин голос звучить тепло й щиро. Так вона називала і його, і батька, Ігоря-старшого. Обоє були її Решіками.

— Усе гаразд, мам. День важкий. Заїду, добре?

— Хоч зараз, рідний. Що приготувати? Борщ є.

— Посмаж картоплі, мам. З цибулею, як ти вмієш. Хрусткої.

— Із салом? — у її голосі промайнула лукавинка.

— Ага, — Ігор усміхнувся.

— Добре, синочку. І огірочки відкрию, літні. А пиріжки тітка Світлана принесла, з капустою.

— Люблю, — коротко відповів він, відчуваючи, як мамина теплота розганяє тугу.

— Щось купити?

— Усе є. Тільки приїдь.

Її голос пом’якшав, сповнений очікування.

У магазині Ігор узяв вино, горілку — щоб заглушити гудіння думок — і цукерки для мами. Пив він рідко, завжди в міру. Уже йшов до машини, коли згадав про квіти. Розвернувся, повернувся назад.

Біля квіткової крамнички він побачив її. Спершу собаку — ірландського червоного сетера, його давню мрію, відкладену безліч разів. А потім її. Вона йшла впевнено, не озираючись. Молода, легка, наче перший подих після дощу. Коса, недбало заплетена, гойдалася на плечі, виблискуючи на сонці. Широка спідниця колихалася в такт крокам, білі кеди ступали м’яко. Справжня, без фальші. Ігор завмер, серце стукнуло сильніше. «Це мені зараз потрібно?» — подумав він, не відводячи очей.

Вона зникла за рогом будинку, а він усе стояв, наче приріс до тротуару. У грудях защеміло, наче хтось легенько стиснув серце.

У крамничці пахло трояндами й ваніллю від свічок. Дівчина за прилавком щось питала, але Ігор лише кивнув на рожеві троянди. Мама бурчатиме: «Ой, навіщо?», але очі засяють. Він вибрав найсвіжіші, з оксамитовими пелюстками. Червоні вона вважала надто яскравими.

У квартирі мама чекала біля дверей у фартуху, така рідна.

— Решік, це мені троянди? — її очі засяяли, голос затремтів.

Вона взяла букет і всміхнулася:

— Ну, точно щось сталося.

— Ні, — тихо відповів Ігор. — Просто захотілося. Можна я залишуся?

— Звісно, синочку! — мама заметушилася, розпаковуючи пакети.

— І ковбасу привіз, і сир, і вино! А це що? Горілка?

Він усміхнувся, знизав плечима:

— Трохи. День такий.

Поки мама грюкала посудом на кухні, бурмочучи, що радіє приїзду сина, Ігор стояв у вітальні, спершись на підвіконня. У дворі гомоніли діти. Один малюк упав, заплакав, інший тягнув гойдалку. Вечір лагідно осідав на деревах.

Раптом він побачив її. Не ту — іншу. Першу. Старшу, зухвалу, яка брала, але нічого не віддавала. У руках пляшка пива, у другій сигарета. Поруч хлопчик років п’яти — син чи онук, байдуже. Усе здавалося чужим. Ігор відвернувся. Не його історія. Не його діти.

І тут знову вона. Та сама. Її ходу він упізнав одразу. Та ж спідниця, коса, сетер поруч. Вона пройшла повз майданчик і зникла в під’їзді будинку навпроти. У грудях щось стислося, наче хтось стримав подих.

— Мам, а давай заведемо собаку?

Мама, що накладала салат, завмерла.— А давай! Чихуахуа, біленького, з бантиком!

Ігор засміявся:

— Мам, хлопці сміятимуться.

— Нехай! — усміхнулася вона.

— Ми ж не для них.

— Ходімо вечеряти.— Уже накрила.

Вони сіли за стіл. На кухні пахло смаженою картоплею і свіжим салатом. Мама поставила компот і налила собі вина. Троянди в центрі столу додавали затишку.

— Їж, синочку, — сказала вона, підсуваючи картоплю.

— Голодний же.

Ігор надкусив пиріжок. Начинка нагадала дитинство, але в грудях тиснуло. Йому було зле — не катастрофічно, але відчуття спустошення гризло. Молодий, ще не тридцять три, а відчував себе старшим. Усе є, а радості мало. Він налив собі чарку горілки. Мама глянула, промовчала, лише торкнулася його руки, ставлячи салат.

— Важкий день? — тихо спитала вона. Її очі випромінювали турботу. Вона народила Ігоря в тридцять п’ять, коли його батько, уже розлучений, залишив першу дружину з десятирічним Мішею і почав нове життя з нею. Два роки тому батька не стало, і ця втрата все ще відчувалася.