Мить між світами

Ніч поглинала місто повільно, мов чорнило, що розтікається по аркушу паперу. Ліхтарі тьмяно віддзеркалювалися у вологому асфальті, а автомобілі, що ще зрідка проїжджали проспектом, більше нагадували примарні силуети, ніж справжні машини. Максим любив такі години. Саме тоді світ належав тільки йому.

Двадцятирічний студент факультету журналістики часто затримувався допізна: то працював над курсовою роботою, то монтував відео для університетського проєкту, то просто сидів із друзями в кав'ярні, забуваючи про час. Але дорога додому завжди була особливою: варто лише повернути ключ у замку запалювання, як усі турботи розчинялися у реві двигуна.

Мотоцикл був його найбільшою гордістю – старенький, але доглянутий «Yamaha», який він купив після двох років літніх підробітків. Максим знав кожен його звук та кожну подряпину.

- Ну що, друже… додому? – усміхнувшись, промовив він, надягаючи шолом.

Двигун гаркнув у відповідь. Максим плавно викотився на майже порожню трасу. Вітер пронизував куртку, але це лише додавало відчуття свободи. Попереду розтягувалася рівна дорога. Праворуч миготіли майже темні багатоповерхівки, ліворуч – чорний парк, у якому навіть дерева здавалися живими істотами, що мовчки спостерігають за перехожими.

Стрілка спідометра піднялася до ста, потім – до ста десяти. Максим посміхнувся. Він знав, що не варто так їхати, знав, що батько не раз просив бути обережнішим.

Аж раптом попереду спалахнули фари. Сліпуче біле світло розірвало темряву. Чийсь різкий сигнал… Скрегіт металу... Світ перевернувся. Настала абсолютна тиша.

Максим розплющив очі. Він лежав у своєму ліжку. Стеля, шафа, плакат із улюбленим фільмом: усе було на своїх місцях. Його груди важко здіймалися. Футболка наскрізь промокла від поту. Серце билося так шалено, що кожен удар луною віддавався у скронях. Він схопився за груди.

Будильник показував 07:02. Максим кілька секунд просто сидів, намагаючись вирівняти дихання. Потім нервово засміявся:

- От дурня... Насниться ж таке...

Він підійшов до вікна – місто прокидалося. Автобуси, люди, школярі – звичайний весняний ранок. Максим провів рукою по волоссю:

- Треба менше працювати ночами...

У ванній він довго дивився на себе в дзеркало. Його обличчя виглядало дивно блідим. Під очима залягли темні кола. Але найбільше лякали самі очі – вони ніби належали іншій людині. У них з'явилося щось... порожнє.

Він відкрив кран і хлюпнув холодною водою в обличчя. Краплі повільно стікали по шкірі. Максим підняв голову. На одну коротку мить йому здалося, що відображення не повторило його рух, наче воно затрималося на долю секунди. Він завмер. Кліпнув. У дзеркалі все було нормально.

- Уже й галюцинації... – подумки промовив хлопець.

На кухні стояла незвична тиша. Мама мовчки дивилася у вікно. Перед нею парувала чашка кави.

- Доброго ранку, – звернувся до неї Максим.

Вона не відповіла, хлопець посміхнувся та продовжив:

- Ти образилась за те, що пізно повернувся?

Жодної реакції, вона навіть не озирнулася.

- Мам?

Максим підійшов ближче, доторкнувся її плеча і різко відсмикнув руку. Йому здалося, що він торкнувся льоду. Не шкіри, не тканини – чогось абсолютно холодного.

Мама повільно поставила чашку на стіл. Зітхнула… Але ніби не помітила його.

- Серйозно?

Він обійшов стіл та присів навпроти. Подивився їй просто в очі. Вона дивилася... ніби крізь нього. Наче він був прозорим. Максим помахав рукою перед її обличчям. Нічого… Вона навіть не кліпнула.

- Це вже не смішно...

Раптом задзвонив її телефон. Вона здригнулася, піднесла слухавку до вуха:

- Так, я слухаю...

Кілька секунд мовчала і раптом... заплакала. Тихо. Беззвучно. Сльози повільно котилися по її щоках.

- Мам?.. – Максим розгублено дивився на неї.

Він ніколи не бачив її такою. Хотів обійняти. Підбіг та в останню мить зупинився. Його руки тремтіли. Він не наважувався торкнутися її вдруге.

Дорогою до університету місто здавалося дивним. Ніби хтось непомітно змінив його. Усе залишалося знайомим: ті самі будинки, магазини, люди. Проте водночас... щось було не так.

Ніхто не дивився йому в очі. Перехожі проходили настільки близько, що кілька разів ледь не врізалися в нього. Але щоразу в останню секунду змінювали напрямок, навіть не помічаючи цього. Наче їхнє тіло інстинктивно обходило невидиму перешкоду. Біля пішохідного переходу Максим махнув рукою літньому чоловікові:

- Добрий день!

Той навіть не кліпнув. Поруч сміялися двоє дітей. Максим посміхнувся їм – жодної відповіді. Холодний вітер пройшовся спиною.

Університет зустрів його звичним галасом: хтось біг сходами, хтось сперечався в коридорі, хтось поспіхом дописував конспект. Максим полегшено видихнув: "Добре... Це все лише збіг."

Він побачив свого найкращого друга:

- Назар!