5

Діставшись до місця, в якому вони не встигли побувати та не встигли відчути звук водоспаду, який тече в річку. Меліса підійшла все ж таки до води, присіла. Занурила руку у воду аби відчути, якою є температура. Помірно тепла, та напрочуд приємна на дотик. Вода має особливий дар, після чого можна забути про все на світі. І зануритись по голову, і відчути полегшення. Вода витягає усі негаразди, які потребують поліпшення організму.
Та зараз їй кортить зануритись глибоко у воду. Тільки не зараз. Меліса розстелила покривало на зелену травичку. Поклала пакет, виймаючи улюблене морозиво, солодку воду, сухарики зі смаком беконом (які любив Том). Шкідлива їжа, але їй навіть не хочеться їсти. Поруч біля себе поклала фотографію Тома. Хтось би сказав, що, напевно, вона божевільна, але який біль тримає дівчина глибоко в серці, цього ніхто не бачить. І не захоче ніхто запитати.
"Шкода, що дощ спинив нас! Якби не дощ, могли б насолоджуватися прекрасним водоспадом!"
Її думки такі глибокі, сповнені любові до Тома. Він раптово пішов, як і прийшов. Та Меліса навіть не здогадувалася, що принесе їй доля таке кохання. Вона не думала, що колись попри все у минулому закохається по-справжньому.
Дівчина не довго була на пікніку, їй не захотілось нічого їсти. Не могла довго дивитися на фото без сліз. "Напевно, ти Томе, бачиш мої сльози? Та я без тебе ніяк не можу! Лише з тобою я відчувала себе потрібною, а зараз ... Зараз в мене немає нікого, з ким би я могла поговорити ..."
Меліса заснула згадуючи свого єдиного, якого кохає безмежно усім серцем. Вона швидко проснулась з глибокого сну, поглянула у двері, ще й навіть не було десятої ранку. Дівчина ходила по кімнаті, рахуючи секунди і хвилини до отримання ще одного листа. Їй хочеться скоріше прочитати, і відчути запах свого коханого, який подарував кохання. Вона відчувала від нього тепло, яке линуло з його серця.
Годинник тік так, з кожною секундою зменшується до отримання листа, на якого вона так чекає. Серце стукає так голосно, що можна почути із-за дверей. Коли почула стукіт у двері, швидко побігла, посміхнулась, відчиняла двері, її усмішка тремтіла від хвилювання.
Тепер в її руках останній лист. Миттю відкрила конверта, і вийняла листа, перші речення, її злякали:

"Квіточко моя.
Сьогодні це вже останній лист, якого я присвячую тобі. Я не хочу аби ти сподівалась, і чекала на лист, в якому опишу тобі про усе на світі. Мені не складно та чи витримаєш ти?
Хочу аби ти побувала на місці, де ми вперше з тобою познайомились. Хочу аби там ти мене відпустила, дивлячись на захід сонця. Я розумію тобі буде складно, але ти повинна зробити заради нас, заради нашого кохання! Ти моя маленька надія на те, що відпустиш врешті-решт мене. Почнеш заново своє життя, з нового листа. Я сподіваюсь, що ти відпустиш мене, і тобі не буде важко. Хоча коли думатимеш про нас, то одна сльоза скотиться по твоїй щоці, але прошу не плач! Я того не вартий! 
Відпусти мене, моя мила! Не завдавай мені ще більше болю! Я хочу знати і бачити із неба, що в тебе все добре! Прошу, моя дорога! Не карай мене! Не змушуй шкодувати, що закохався у тебе!
Виконай ще одне моє бажання. Їдь із міста, шукаю нові стежки, які приведуть тебе до кращого життя. Забудь мене! Живи так як мріяла до нашого з тобою знайомства! Знайди свій шлях. 
Я востаннє пишу тобі "кохаю", але я хочу аби ти була щасливою!

Прощавай, Том!"

"Ні, Томе ... я не зможу! Не зможу!" - вона впала на підлогу, не відчуваючи болю в ногах. Її біль невимовно болючий у крихкій душі. Та піднялась, зрозумівши, що мусить поїхати. "Забути тебе я не зможу!" - проговорила вона, - Кохання до тебе сильніше, ніж біль в моєму серці!"
Дізнавшись про хворобу, Том не розумів, що йому робити далі. Він сирота, а куди піти? І сам не знав. Хлопець не хотів повертатися до дитбудинку, де віднайшов себе, попри те, що відчував кожного разу, нікому не потрібний. Там будуть шкодувати, а він цього не хотів, навіть не бажає в своїх снах. В дитбудинку залишилася жінка, яка любила його всім своїм серцем, але всиновити не могла, бо чоловік її п'є, і часто може вдарити, хоча потім шкодує.
Том про це знав, але ніяк не міг допомогти своїй виховательці. На інший день, відчувши в тілі занепад сил, він вирішив не засиджуватися в чотирьох сірих стінах, а пішов до моря. Йому захотілося відчути запах морського бризу. Того дня, хлопець не очікував зустріти своє кохання.
Вона біжить так стрімко по морю, розкидуючи бризки води по усьому пляжу. Вона така ніжна, яка лиш розкрила пелюстки троянд. І сховалась від шторму від зайвих очей. Дівчина не дивилась ні на кого, їй начхати на те, що думають інші.
Том побачивши ніжну дівчину, яка кудись тікає. Пішов до неї аби її спіймати. Біляве обличчя, трохи кучеряве. Вільна сукня, жовтого відтінку. Сонце високо сяє.
Згадуючи найкращі миті, її очі накочувалися сльозами. Вона вмивалася ними щодня. Та біль не вщухає із її серця. Вона забула про усе, те що не давало їй сенсу жити далі. Для неї життя зупинилось, тоді коли його не стало. Коли він пішов у далекий світ, один, без неї. Життя втратило будь-якого сенсу.
"Невже хтось може продовжувати жити далі? Невже ніхто не відчуває того болю, якого відчуваю я у своїй душі?"
Вона посиділа трохи біля моря, і втекла з місту. Вона виконала його бажання, попри те, що сама не хотіла.
"Я кохаю тебе!" - сказала дивлячись на захід сонця.
Меліса втекла від моря, втекла із міста. Вона більше не повернулася додому. Дівчина його не забула та минуло небагато часу, як її не стало. Серце зупинилося назавжди її. І вона воз'єдналася із Томом.
Кохання - це найкращі миті нашого життя! Ми не бережемо тих, кого кохаємо, але не повинні забувати про тих, до кого линуть почуття!