2

Одного чудового напрочуд для усіх ранку, але не для неї. Вона сховалась під ковдрою, втамовуючи біль, який нещадно б'є по ребрах. Її очі червоні червоні від сліз, які не дозволяють дихати в легені. Вона захлинається в тих сльозах, і вважає себе нікому не потрібною.
Ще вчора її життя було сповнене коханням, якого берегла у своєму серці. Та сьогодні живе у тому страху, який переслідує її, вже не вперше. Місто процвітало в її яскравих очах, але зараз очі горять від гіркого болю.
Дівчина почула стукіт у двері, але вона навіть не повернулась в іншу сторону на бік, а лежала клубочком, сховавшись від усіх. Їй не горіло бажання піднятись із ліжка, і поглянути хто завітав до неї. Їй байдуже, адже усе, що було вчора, воно там і залишилося. Її дзвінкий сміх, якого обожнював Том, вона це знала, але зараз їй важко усміхнутись. Не готова до того, щоб радіти, знаючи, що його більше немає поруч.
Їй так кортить дізнатися про те, що хвороба його не здолала, він навпаки переміг хворобу, але так дива не сталося. Меліса шкодує, про те, що не була завжди поруч, але він про це не говорив їй. Том бачив як страждає дівчина від того, що втратила своїх рідних, але й боляче було і йому, вже у той час, коли він побачив вперше білявку - зрозумів: "закохався". Та хвороба, яка нещадила хлопця, вона все більше розповсюджувалася, і залишалося все менше і менше часу на життя.
Гучний стукіт пролунав до її кімнати. Вона стиснула кулаки, і все ж встала із м'якого ліжка. Їй не хочеться нікуди виходити, лиш тут себе почуває комфортно, але куди там комфортно, коли знаєш, що його більше немає?
- Йду, йду! - крикнула дівчина.
Вона дійшла до дверей, трохи причинила. Чоловік за дверима, старшого віку, сиве волосся сховане під синім капелюхом. Через плече в нього висить велика сумка. А в руці тримає лист.
- Це ви Меліса Вільямс? - проглядав у маленьку шпаринку дверей.
- Так.
Чоловік подав листа:
- Вам просили передати! - посміхнувся.
Дівчина не зрозуміла від кого лист. Зараз надворі двадцять перше століття, можна повідомлення відправити на будь-яку соціальну мережу або ж на електронну пошту.
Її руки тремтіли, забираючи у чоловіка білого конверта. Вона навіть не здогадується, що там. Меліса зачинила двері, перевернула на ту сторону, де пишуть від кого приїхав.

Відправник: Том Дрейк.
Адреса: вул. Шевченка, будинок 5.

В дівчини від хвилювання з рук випав дорогий для неї лист. Вона присіла спиною до дверей, а сама закрила долонями обличчя.
- Не може бути! - говорила шепотом.
Та вона наважилась прочитати лист, від коханої людини, без якого вона життя собі не уявляє. Дівчина забирає листа з підлоги. Витирає ніжно листа, і так бережно цілує. Її улюблений запах солоної карамелі, вона відчула як поруч сидить Том. Його усмішка заворожує її серце, а ямочки на щічках, у яких закохалась. Та його сповнені теплом блакитні очі, яких ніколи не забуде, завжди пам'ятатиме.
Повільно відкриває конверта аби часом ніде його не зіпсувати. Їй важко дається розклеїти смужку, наче вічність минає, а вона ще досі не вийняла листа.
Її рухи такі обережні, вона боїться порвати конверта аби зберегти у своїй пам'яті. Коли вона дістала листа, побачила перші слова: "білявко моя", сльози текли самі по собі. Вона витерла з обличчя сльози, і продовжила читати:

"Білявко моя, якже важко писати тобі листа, знаючи, що мене немає поруч. Здавалось я ще вчора бачив твої яскраві, сповнені натхненням очі. Та сьогодні настало для нас з тобою зовсім інше життя, про яке часом навіть не задумувалися.
Нехай те, що сталось зі мною, залишиться десь на дні океану. Пам'ятаєш як ти мріяла пірнути в море, побачити маленьких риб, яких неможливо спіймати?
Життя воно є таємничо-загадкове із нотками солоного, і не збагнеш чи комусь сподобається таке життя, а чи взагалі ні.
Я хочу аби ти відкрила ті світи, про яких марила постійно. Навіть зараз згадую твої очі, які горіли бажанням спробувати щось нове, але постійно відмовлялась у собі.
Саме настав той час, коли тобі потрібно подумати про себе, і не зациклюватися на тому, що сталось.
Лише знай: я завжди поруч! Нехай навіть нас розділяють небо і земля, але я поруч, оберігатиму тебе!
Я тебе кохаю, і завжди кохатиму дивлячись з неба на твоє проміння. Там є щось загадкове, колись тобі покажу!
Кохаю, твій Том!"

Хлопець писав їй листа, тримаючи в правій руці ручку, яку час від часу надгризував. Він навіть не замислювався над тим, що колись писатиме листа своїй коханій. Хоча рідко здогадувався, що його ще наздоженуть ті часи, в яких писали листи та присвячували своєму коханні.
Поклав листа у білий конверт заклеїв смужку. І тоді написав адресу відправнику. Подивився на нього. "Мелісі так легше буде!" - запевняв він себе. Та чи дійсно їй буде легше від листа? Можливо, навпаки? Саме Томові мабуть стане легше на душі аби не звинувачувати себе. Та він не знав, що закохається у ту білявку на морі.