1

Мертва тиша з'явилася над безкрайнім небом. Блакитна, ледь прозора вода, торкалась їх кінцівок пальців, які занурилися в жовтий пісок.
- Поглянь! - закричала дівчина, вказуючи вказівним пальцем над морем, багряне сонце ховалося за обрієм, малюючи візерунки на полотні.
Хлопець тримає її за руку, і споглядає за нею таємно, ледь з'являлася на устах посмішка. Він її притиснув до себе, а вона відвернулась від заходу сонця, яке майоріло красиво та ніжно. Дівчина дивилась йому у вічі, і тонула в блакитних очах, які лиш просили поцілувати.
Вона торкнулась тремтячими долонями його гладеньке обличчя, стала на пальчики, щоб зрівнятися з його зростом, але й цього було замало. Хлопець опустив нижче голову, накриваючи її ніжні, але водночас такі солодкі вуста, які так кортілось поцілувати.
Дівчина знову зазирнула в його очі, такий бажаний, і лише її. "Ми разом!" - проговорила в своїх думках.
- Там я завжди буду, - показав на захід сонця пальцем.
Та їй було достатньо, щоб відчути в серці сум, який пронизує її тіло, тремтячими нотками, які звучать уже не меланхолійно, а зі звуками сумної скрипки.
- Не говори! - пошепки заговорила, він спокійно з посмішкою дивився у її зелені очі. - Разом усе подолаємо!
Вона знає, що надія не вмирає останньою, але чи вистачить однієї віри у те, що усе може бути добре? Чи відвернеться від них доля, даючи разом прожити дні і ночі, насолоджуючись життям?
Хлопець поцілував ніжно у чоло, віддаючи свою останню любов та вкладаючи весь свій світ у цю маленьку дівчинку, яка тільки почала жити.
- Я тебе кохаю, моя пташко! І нехай твоє серце буде вільне для ще одне кохання! - його погляд проникав прямісінько у серце
Та попри свою хворобу, він не хотів аби вона знала, наскільки ж не хоче покидати її одну, на самоті. Невже такий пекучий біль, який розридає з середини на шмаття, заслуговує аби вони розлучилися навічно?
- Я не зможу бути з іншим, - закричала вона, стримуючи в собі злість, та разом і сльози, які самі по собі зрадницьки котяться по щоках, - знаючи, що тебе немає!
Вона відійшла від блакитної води, на пляж, де нікого не було з людей, лише зрадницька тиша, і спокій серед чистого неба.
- Я не покохаю нікого, крім тебе, коханий! ... Я не зможу ... бути з іншим ... знаючи, що я більше не зможу ... тебе поцілувати!
Хлопець підійшов, до неї, обіймаючи її зі спини. Вона повернулася до нього, і голосно схлипувала в його блакитну сорочку, яка просочилася її солоними сльозами.
- Вибач мені! - поцілував її у голову. - Я  знаю ... тобі буде боляче. Та ти в мене ... найсильніша дівчинка ... яку я безмежно ... кохаю!
Така вона любов - болюча, яка пролізає крізь шкіру, ламаючи кістки на дрібки. Така вона любов, ніде її немає, крім серця, в якому палає щире кохання. Така вона любов, навіть хвороба забирає дорогоцінне життя, в тієї, яка живе заради нього, яка кохає понад усе. Та любов жахливо поводиться з неї, невже така повинна бути любов? Лише страждання і вічні болі?
Можливо, це лише початок, і вона знайде ще кохання? Та зараз вона стоїть перед заходом сонця, згадуючи його одного, який приніс таку прекрасну та жадану любов! В ній немає каяття, любов ніжна, але інколи від неї пече усе тіло, стискаються усі м'язи тіла, згадуючи його безумовну любов.
Лише він один, повірив у таку сором'язливу дівчину, яка боялася зробити перший крок в новий для неї світ. Лише він один, завжди підтримував її, таку маленьку та водночас ніжну дівчину, яка боялась осоромитися, але він показав, "не варто боятися чогось нового, краще дізнатися, ніж шкодувати про те, що не зробила".
Вона повірила, завдяки його підтримці та його любові, яка воскресила заново її життя. Та коли дивиться на спокійне море, відчуває, він поруч. Легенький вітерець погойдує її біляве волосся, яке розсипається від цілунків тихого моря.
"Я завжди поруч! Не бійся йти далі, я поруч!" Його слова, мов заклик йти у великий бій. Втративши таке прекрасне кохання, вона забула про те, який жахливий світ! Кохання найважливіше з усіх діамантів, грошей! Ніщо не замінить справжніх почуттів, адже кохання завжди перемагає.
Дівчина ще й досі не вірить, у те, що це все насправді. Така любов у неї горіла у венах, та дізнавшись, що він більше не зможе її цілувати днями і ночами, розчинилися, як вітер. Вона як могла, не плакала перед ним аби не показувати сльози своєму ніжному коханню. Може й він бачив її гіркі сльози, але старався не подавати виду.
Вона одна, серед тиші, рахуючи днів, які спливають неквапливо. Вона лише зупинилась у своєму часі. Вона повірила в його щиру любов. Така самотня ця любов, немає втечі в небуття. Їй так хочеться поцілувати його, і розвіяти туман, який поглинув в її підсвідомість. Згадуючи найкращі миті їхнього спільного життя, разом трималися за руки, і йшли вперед, незважаючи ні на кого, така сумна любов, в якій часом радості не вистачає.