Куранти

Я до нестерпності втомилася від того життя, яким жила. Провівши цілий день в орендованій квартирі, я нарешті збираюся з думками і рушаю назустріч змінам. Вчора Тарас написав менi в SMS, що хоче спробувати відновити наші стосунки. Це мене назлило, але величезний оберемок квітів зумів допомогти забути про його нетактовність. Я ніколи не отримувала таких букетів. А від законного чоловіка й поготів. Ех, Тарасе… Коли дивлюсь в його очі, то ніби немає цієї вікової прірви. Ніби ми тільки вчора гуляли невеликим парком у нашому маленькому містечку. Ніби вчора цілувалися під моїм будинком. Ніби вчора я відчувала тепло, яке в його присутності постійно набирало обертів.

Головою я розумію, що роблю неправильно, але, можливо, це єдине неправильне рішення, яке зможе зробити мене щасливою.

Колись мама казала, що життя непередбачуване і потрібно кожну мить жити, наче востаннє. Якби сьогодні був останній день у моєму житті, я б неодмінно змінила все. І почну ці зміни зараз.

Отож, натягую на ноги свої єдині шкіряні чобітки, підфарбовую губи вже в коридорі і дивлюсь на своє відображення. «Цілком гарна, – констатую для себе, – лиш очі втомлені».

Зиркаю на годинник і видихаю «Пора».

Штовхаю дверцята і думаю про те, чи варто мені ось так зненацька вриватися в життя Тараса. Він же мав його і без мене, мав свій простір. Що ми будемо робити, якщо почнемо наші стосунки?

Відганяю зайві думки і ступаю східцями донизу. Зупиняюся біля дверей, на яких красується золотава десятка. Натискаю на дзвінок і чекаю.

Тарас опиняється навпроти мене вже через кілька секунд. Він у довгому темному махровому халаті і я через цю картину застигаю. Насправді я ніколи не бачила чоловіків у халатах. У нашому Дубно це якось не прийнято чи, точніше, у моєму оточенні. Мій чоловік ходить по дому лише у штанях і футболці.

— Я такий радий, що ти вирішила прийти, — розпливається в усмішці Тарас, — проходь.

Мовчки посміхаюсь і помічаю, що геть оніміла. Через відчуття провини, що шкрябає, не можу мовити ні слова.

«Зрадниця», – чую в голові голос Василя.

«Зрадниця», – погоджуюсь, але відступати намірів не маю.

Планування помешкання у Тараса таке ж, як і в моїй орендованій квартирі.

Ми проходимо в кімнату і я сідаю на край дивана.

— Я саме переглядав вебінар від мого випусника, який тепер займається колекторством і навчає цій справі інших.

— Не знала, що на колекторів навчаються, — кажу перше, що спадає на думку.

— Зараз дистанційно можно чого хочеш навчитися.

Озираюся і помічаю, що у кімнаті вся стіна вкрита різними нагородами. Примружуюсь, але не бачу нічого.

— Що там? — цікавлюся, показуючи очима на стіну з яскравими дошчечками.

— Просто моя робота. Це все, чим я жив усі ці роки.

— Можна? — запитую.

— Так, звісно!

Встаю і повільно прямую до нагород. Переді мною постають дипломи, сертифікати, подяки… Видно, що Тарас досягнув успіху у своїй професорській діяльності. Не сумніваюся, що і юрист із нього хороший. От тільки в цьому всьому я бачу невичерпну самотність. Якби в нього була сім'я, навряд чи б ці нагороди висіли вдома. Їм місце в кабінеті університету.

— Це все для того, — втручається в мої роздуми Тарас, — аби, приходячи додому, я знав, заради чого жити.

Його слова підтверджують мої міркування.

Я обертаюся. Тарас сидить навпроти на дивані, трохи нахилившись вперед. Помічаю, що його очі такі ж втомлені, як і мої. Але від чого?

— Підемо сьогодні в центр? — питаю, щоб вивести нас на веселіший лад.

— Коли?

— Я б хотіла зустріти Новий рік у самому серці Львова.

Чоловік починає посміхатися і від того мені самій стає радісніше.

— А де серце у Львова?

«Тут», – подумки відовідаю, але вуста не рухаються.

— Ми вже там були, не думаю, що побачимо щось нове, — говорить Тарас.

— Де саме?

— Так серце Львова – площа Ринок.

— Серце Льова – тут, з тобою, — кажу і мій погляд тоне в його очах.

У Тараса трішки відвисає нижня губа і я розумію його здивування.

А що мені втрачати? Я геть мертва. Хочу лише воскресіння свого вбитого побутом життя.

— Ти ж… — чоловік запинається. — Ти ж… Мілочко, пробач. Просто я хочу, щоб ти була щаслива.

Дивлюсь на Тараса і не розумію, що він хоче сказати.

— Василь…

Не слухаючи далі, я затуляю руками обличчя і вибігаю з кімнати.

— Міло, що таке?

Хапаю своє пальто. Не одягаю, лише тримаю в одній руці, а іншою намагаюся застібнути чоботи.

— Я просто хотів запитати про твого чоловіка, чому ти зірвалась?

— Тарасе, я помилилась. Я не повина. Так не можна.

— Що не можна?

Не відповідаю. Штовхаю двері, але марно. Тарас підходить і відмикає їх ключем. Тоді знову штовхаю і вибігаю у підїзд. Швидко забігаю в орендовану квартиру і заливаюсь слізьми.

— Не можу, не можу, — шепочу собі.

Для чого йому було нагадувати мені про чоловіка? Можливо, це знак, що я не повина була забувати про шлюб?

— НЕ МОЖУ!! — кричу.

Нехай сусіди думають, що хочуть. Я занадто довго мовчала і жила, ніби всім на користь. А себе давно згубила. Всім була зручна, а сама весь час перебувала у суцільному дискомфорті.

Дістаю телефон. Пропущених немає. І це дивлячись на те, що сьогодні останній день цього року, навіть з прийдешнім ніхто не привітає? Раптом помічаю, що хтось написав на Вайбер. О, кілька колег кинули новорічні картинки. Я знайшла більш-менш красиву і повідправляла всім своїм контактам. А Василь? Я ж сказала йому, що у Львові. Невже зовсім не переживає?

«Не переживає», – чую голос свідомості.

А мені цікаво, як він там без мене? Що їсть, коли мене так довго немає? Ті котлети і гречка, які я готувала ще аж двадцять восьмого грудня, вже точно з'їв. А що ж сьогодні їстиме? Все ж Новий рік… Я завжди готувала на це свято особливі страви, які потребують багато часу. І рибу фарширувала, і салатів три види… Чи приїде дочка з своїм хлопцем? Що ж мені їй сказати? Соромно за свою поведінку, але чому так соромно? Я не роблю нічого поганого. Звідки це відчуття?