Вуаль із нерішучості

Радісне свято Нового року наближається. Усе місто дихає цим очікуванням. Якраз новорічна атмосфера підштовхує зізнатися Тарасу в тому, що відчуваю.
Він дивиться на мене й, напевно, шукає підтвердження моїм словам.
— Вибач, хочу відпочити, — промовляю від ніяковіння.
Що у мене в голові? Для чого це я? Сама ж знаю, що нічим добрим це не закінчиться. Хіба я – зрадниця?
— Твоя правда, — відповідає чоловік, — я відведу тебе на квартиру. Сергій і Софія чекають.

У повітрі ще досі танцюють сніжинки. Їх було небагато, але достатньо, аби відірватися від тривожних думок.
Нехай Тарас думає, що хоче. Я сказала правду. Головне – не поспішати. Маю все обдумати на свіжу голову. Забагато емоцій для одного дня.

Роззираючись навкруги та спостерігаючи за перехожими, я раптом помічаю, що Тарас заходить у під’їзд вишуканого і, мабуть, старого будинку. В Дубно немає таких квартирних будинків. Всередині все пахне старовиною, а дерев’яні східці вискрипують мені звуки тієї казки, в яку я сьогодні поринула.

Зупиняємось на другому поверсі і Тарас показує рукою на дерев’яні дверцята з номером десять.
— Тут я живу, — промовляє.
Я лише посміхаюся.
Поверхом вище ми спиняємося біля таких же дерев’яних дверей. Чоловік дзвонить у дзвінок і через мить перед нами вже стоїть молода дівчина в темних джинсах і в’язаній кофтині.
— Заходьте, — запрошує вона, — я все підготувала. Постіль випрана. Весь посуд, який знайдете на кухні, у Вашому розпорядженні. Ваша кімната прямо по коридору і ліворуч.
Я просуваюся у коридор, стараючись все запам’ятати.
— Дякую, — відповідаю.
— Ось мій номер, — вона протягує мені клаптик паперу, коли я розстібаю свої старенькі шкіряні чоботи.
— Дякую.
— Ну добре, Тарасе Михайловичу. Мені потрібно бігти, ключі в ключівниці на стіні.
— Добре, Софійко, — посміхається чоловік молодиці.

Коли дівчина зачиняє за собою двері, я видихаю.
— Мені теж пора, — повідомляє Тарас, — але якщо щось, то заходь. Де я живу, ти вже знаєш.
Мої руки тремтять. Відчуваю себе водночас щасливою і... нещасною? Не думала, що таке взагалі може бути.
За вікнами все біле від снігу, а на душі – чорна вуаль із нерішучості.
Я маю зробити вибір. Але який? Моя мама завжди вчила мене поважати чоловіка і бути лише з ним єдиним до кінця життя. Не можу все кинути. Вже уявляю, як Василь розповсюджує вістку про мою зраду усім нашим знайомим. Такої слави для себе я не хочу.

У цій старій двокімнатній квартирі я почуваюся у безпеці. Моя кімната маленька. В ній невеличке ліжко, застелене персиковим коцом зі штучного хутра, дерев'яна шафа, стіл і картина з рудим котом у дерев'яній рамочці. Я лягаю на те ліжко, вп'явшись руками у м’який плед, і сама не помічаю, як провалююся у сон.

Несподівано приходить SMS. Воно тривожить дотикові рецептори моєї руки режимом «Вібро». Розплющую одне око і помічаю глибоку ніч. Це зрозуміло за тим, що за вікном не чути гаміру.
SMS від Тараса. Стискаю губи й мої долоні пітніють. На екрані телефону читаю пропозицію чи, скоріше сказати, ультиматум.
«Як він сміє?» – пролітає думка.
Я можу зрозуміти його почуття, але якщо ми будемо жити на власний розсуд – світ порине в хаос. Те, що ми називаємо свободою вибору, насправді може перетворитися у розбещеність.
Злість охоплює моє тіло і я не одразу, проте засинаю.

Ранок застає мене о десятій годині. Я з жахом усвідомлюю, що забула стерти свою дешеву туш перед сном, і тому персиковий плед на місці лежання голови вимащений у чорне.
Чимшвидше встаю і мерщій біжу у ванну.
Забруднене мною місце беру під струмінь холодної води. Знаходжу тверде мило у мильниці і, не вагаючись, хапаю.
Раптом чую дзвінок у двері.
Хто це?
Кладу змочений коц у ванну і повільно ступаю до вхідних дверей. Повільно пересуваюсь на пальчиках, а на мене звідусіль дивляться очі котів з картин у прихожій.
— Хто там? — обережно питаю.
— Доставка, — чую чоловічий голос.
— Я нічого не замовляла.
— Так, але Вас вказали, як отримувача.
Я видихаю і подумки готуюсь захищатися. Відчиняю двері й одразу очі засліплює величезний букет червоних троянд.
Молодий хлопець посміхається і перекладає його в мої руки.
— Дякую, — лише відповідаю.

На кухні я знаходжу кришталеву вазу і намагаюся впхати туди букет, але марно.
«Скільки тут квітів?»
Розгублено розглядаю яскраві пелюстки і не можу второпати, що робити далі. Зрозуміло, що потрібне відро на такий букет, але де його знайти?

Раптом помічаю маленький клаптик паперу. Розгортаю його і пробігаюсь очима по чорнильних літерах: «Люба моя Міло! Не можу повірити, що мені випав шанс побачити тебе. Не злись. Розумію, що ти одружена. Я ні на що не претендую. Просто дай мені побути поруч з тобою, поки ти тут».

Підпису не було, але хто ж мене ще назве Мілою? Приголомшена я стою посеред маленької кухні й забуті почуття вириваються назовні. Що це? «Хіть», – констатує моя свідомість. Ось так, напевно, і руйнуються сім’ї. А з іншого боку – хіба у мене є сім’я?

Виходжу з кухні й прямую до своєї кімнати. Розглядаюсь у надії знайти хоч щось, куди можна поставити такий великий букет. Шкода буде, якщо не знайду і квіті зів'януть. Зупиняюся біля своїх дверей і озираюся.
Думаю про те, що, можливо, у кімнаті навпроти є щось, куди можна поставити той великий подарунок. Підходжу і відпихаю двері.

На моє диво, вони виявляються відчиненими, хоча на них є замок. Обережно входжу і проводжу очима по приміщенні.
— Нічого немає, — бормочу під ніс.
Але виходити не наважуюсь. На дерев'яному столику, де стоять фотографії якоїсь пані середніх років, бачу зошит. Підходжу і легенько відкриваю, дослухуючись, аби ніхто не зайшов у квартиру. Розумію, що ця кімната не моя. Її, напевно, забули закрити перед тим, як мене вселити.

Зненацька я жахаюся. Зошит починається зі слів «Любий, щоденнику». Переглянути очима якийсь зошит – це одне, а читати чийсь особистий щоденник – зовсім інше.

Я бачила в серіалах і фільмах, що дівчатка-підлітки ведуть щоденники, але не думала, що такі люди існують насправді.
Прислухаючись, щоб мене не зловили за такою ганебною справою, відкриваю зошит і починаю читати: «Любий, щоденнику! Мій лікар говорить, що якщо я буду писати, то зможу скоріше реабілітуватися після операції. Минув уже рік, як я одужала й одружилася. Найбільше щастя, що я змогла знайти в собі сили, аби налагодити наше з Сергієм життя. Пухлина головного мозку – ніщо, коли існує справжнє кохання».

Я зупиняюся. Пухлина головного мозку? По тілу проходить холод. Я не знала, що вона стільки пережила. Виглядає дуже добре.

«Я мала шанс стати багатою. Мала шанс зробити кар’єру. Але добре, що я була хворою. Завдяки цьому я зрозуміла, що найбільше, що я маю, – це взаємні почуття. Кохання. Я кожного дня віддаю частину себе своєму чоловіку, а він натомість віддає мені себе».

Знову зупиняюсь. Як це? Що вона має на увазі? Думаю про Василя і не можу згадати, щоб колись відчувала якусь віддачу. Навіть у ліжку мені доводиться віддаватися і ніколи не просити нічого натомість. Але це було давно. Зараз я віддаю лише домашній затишок, який він навіть не цінує.

«Сергій – моє перше кохання, – читаю далі, – завдяки цьому коханню я мужньо перенесла свою хворобу, не здалася. В той складний час я не помічала його підтримки, але саме вона витягнула мене з того світу. Лише кохання здатне дати крила тому, хто не вміє літати. Лише воно змушує нас забувати образи. Терпіти. І нескінченно розвиватися задля іншого».

Я закриваю зошит і сідаю на велике ліжко, яке стоїть поруч.
Наші стосунки з Тарасом починались так світло. Ми були просто школярами з великими амбіціями. Тарас мріяв стати вчителем, а я – про наш спільний будинок. Він казав, що я не буду працювати жодного дня у своєму житті. Буду займатися лише тим, що приноситиме мені радість. А радість мені приносили лише наші зустрічі. Я тримала його руку і здавалося, ніби мене в ту мить охороняли всі янголи неба. Дивилася йому в очі й бачила віддачу. Напевно, про таке тут і писала Софія.

Одного ранку, коли Тарас вже був на службі в Чернівцях, я зрозуміла, що нічого з того не буде. Страшним ударом для мене була смерть мами, тому, одружившись із Василем, я хотіла скоріше віднайти спокій, якого не відчувала після того, як ненька віддала Богу душу. Тарас був далеко і служити йому потрібно було ще півтора року. А грошей я не мала. Весілля з Василем зіграли швидко. І так само швидко я усвідомила, що не кохаю його.
Подруги мене заспокоювали. Казали, що таке і є сімейне життя. В ту мить я ще вірила. Потім – змирилася.

Я провела рукою по екрану. Пропущених більше не було.
Знаходжу в останніх дзвінках Василя і чую виклик. Тіло огортає страх. Я віддала йому всю свою молодість. Найкращі роки. Чи знайде він в собі сили почати все спочатку?
— Алло, — чую в слухавці.
— Привіт, — тихо кажу.
— Де ти? — спокійно питає Василь.
— У Львові.
— Ти геть здуріла?! — зненацька кричить. — Ти що там робиш?
— Василю, не кричи, — якомога ніжніше прошу, — я хочу розібратися в наших стосунках.
— Ха-ха, у чому? — сміється чоловік. — Ти себе чуєш? П’яна, чи що?
— Василю, давай без емоцій. Я ж бачу, що ти зі мною нещасливий. Що мені зробити, аби все виправити?
— Йди додому і я тобі покажу, що треба, — злісно вимовляє.
За його тоном я розумію, що нічого доброго мене там не чекає і звичайним штурханом не відбудусь.

Вимикаю телефон і відчуваю, як у горлі тисне клубок, назовні вириваються сльози. Підходжу до вікна і вдивляюся в обличчя перехожих. Що їх змішує жити далі? Чому серед всіх я завжди почуваюся більш нещасною?

Зачиняю за собою двері й заходжу у свою кімнату. Лягаю на ліжко і віддаюся горю. Все життя стараюсь бути правильною. Стараюсь бути хорошою господинею, дружиною, мамою, працівницею. А що з того? Сльози котяться і я навіть не наважуюсь їх витирати. Нехай ллються. Не всім випадає нагода поплакати наодинці, та ще й у центрі Львова.