Крізь бурю й сніг

Ще мить – і я здійсню мрію свого дитинства. Електричка, в якій їду до Львова, —  розсікає хуртовину за вікном. Я повинна була би поринути в передноворічну атмосферу, проте…
Господи, невже я прожила своє життя задля того, щоб потім їхати край за очі, тікаючи від душевної скрути? Мені лише сорок. Завжди думала, що люди стають самотніми десь під сімдесят.
Сиджу у забитій пасажирами швидкісній електричці і заплющую вологі очі. Не хочу бачити цих щасливих людей, у яких он щастя вислизає через сміх та іскри в очах.
Дочка-студентка, яка, за моїми надіями, мала стати соціальним працівником і допомагати іншим, зв’язалася із гульвісою і пияком. Тепер вагітна і чую від неї тільки: «Мамо, не лізь». А я ж їй щастя хотіла. Бачу, як життя котить її у прірву.
А чоловік? Краще бути самотньою. Одружившись із ним у вісімнадцять, я вже забула, як це – жити для себе. Годую його і перу йому весь одяг, як та прислуга. Лишень на роботі медичної сестри відчуваю себе щасливою. Але шкода, що завдяки одній роботі завжди щасливим не будеш.

Пам’ятаю, коли була малою, то ніколи не відчувала ні самотності, ні цієї пекучої гіркоти. Тим більше під час прийдешніх свят. Коли моя мама ще була на цім світі, вона завжди перед Новим роком випікала домашній хліб. Вимішувала його з молитвами і цитувала Псалтир.
Тато в той час рубав дрова і розпалював всі грубки і піч.
Я ж бавилася зі своїм старшим братом, який постійно жартував із моєї віри у Святого Миколая.

Варто було згадати брата, як нова тепла сльоза покотилася по щоці. Спочатку мама, потім брат, а за ними вже тато. Їх усіх підкосили хвороби —  кожного своя. У мами був діабет, і її підітнуло те, що народжувала мене у зрілому віці. Брат з дитинства був хворобливим, і у двадцять лікарі не змогли врятувати його від недуги, яка з'їдала легені —  туберкульозу. Тато же був сильним чоловіком, але через рік після смерті мами і брата — помер від інсульту.

Я була ще зовсім юною, коли залишилася повною сиротою. Тому, одружившись, жила в ілюзії сім'ї. Рано народила доньку і вдавала щастя для кожного, хто мене знав. Завжди часто жартувала, брала ініціативу у свої руки та тримала пульс на ритмі нашого маленького міста Дубно.   

Вечорами приходила з лікарні, де пацієнти то стогнуть, то кричать через те, що вічно кудись поспішають і не можуть чекати, поки я всім поставлю крапельниці і зроблю ін'єкцію, то хвалять моє вміння швидко знаходити вену і безболісні уколи. Та тільки вдома інша робота —  готування вечері, прибирання. Перед кожними вихідними ще мушу наварити цілу торбу харчів для дочки Віолетти. Вона, хоч і живе з хлопцем, який знімає квартиру, але готувати ще не навчилася. Отак і приїздить за готовеньким, щоб упродовж тижня лише розігрівати.

А я? Хто про мене подбає? Після цих запитань самій собі завжди сльози ллються рікою. Давно я не плакала. Завжди сміюся, завжди підтримую всіх, з ким спілкуюся. От зараз я їду в цій електричці і мій телефон розривається від дзвінків чоловіка.
—  Алло, —  відповідаю, бо самотність вже занадто мене поглинула.
—  Де тебе, курвисько, носить? — чую у слухавці.
Ось так. Через двадцять два роки шлюбу з «Рибоньки» я перетворилася на «Курвисько».
Вимикаю телефон і підпираю рукою підборіддя. Що зроблено, те зроблено. Назад дороги немає.

За вікном з'являються засніжені будинки. З розмов пасажирів розумію, що ми в'їхали у Львів.
Я все життя живу, як білка в колесі, і ніколи не була у Львові, ще й дивлячись на те, що відстань не така вже й далека —  лише дві з половиною години електричкою.

Раптом я помічаю, як ми заїжджаємо у головний вокзал. Це розумію із фотографій, які бачила в Інтернеті.
У вагоні люди починають підводитись і скупчуються у проході на вихід зі своїми величезними торбами. Теж встаю, аби не відставати, і займаю місце за високим молодиком.
—  Як же я люблю сюди приїжджати на свята! —  чую старечий жіночий голос.
Жіночка, якій на вигляд під шістдесят, стоїть позаду мене і заглядає мені в обличчя.
—  Я тут вперше, —  відповідаю.
— Не знаю, чому тут так любиться туристам, —  веде далі незнайомка, — але я сюди їду до дітей. Вони у мене на Сихові живуть.
Я лише посміхаюся. А що казати?
— А Ви до когось чи просто?
Розкривати душу перед невідомою людиною не хочеться. Та і для чого? Он вона до дітей їде. А я навіть не знаю, чи зможу на свята знайти вільне житло. Можливо, навіть на вокзалі доведеться ночувати.
—  У мене була мрія —  поїхати у Львів, —  відказую, а жіночка сміється.
—  Хіба це мрія?
Я роздратовано притискаю свою маленьку дорожню сумку і просуваюся на вихід.
Вагон ущент набитий людьми, тому рухаємося ми повільно.
—  Пані, я не хотіла Вас образити. Просто… це якось мало для мрії.
Старші люди завжди мене дратували. Точніше, не завжди, а після того, як я познайомилася зі своєю свекрухою.
—  Та Ви самі все зрозумієте —  ціни на свята стають захмарними і туристи штурхають у боки. Побачите! —  кидає мені останнє слово, ніби попереджає.

Коли я нарешті вибираюся із душної електрички, то не можу зорієнтуватися. Куди йти? Чіпляючись із запитаннями до перехожих, які квапляться у різні боки, мені вдається вийти з головного вокзалу й опинитися на трамвайній зупинці.
Це я вперше сяду у трамвай. Такій маленькій дрібничці, як та приставуча жіночка, не вдається вбити у мені захват від здійснення моєї мрії.

Я ж, крім Дубно, взагалі ніде не бувала. Село, куди ми їздимо з сім'єю до родичів чоловіка, не рахується. Зараз мені здається, що всі дивляться лише на мене. Знаю, що не дивляться, бо лапатий сніг засліплює і неможливо побачити щось далі свого носа. Але це відчуття, ніби тут мені не місце, не покидає мене.

Крізь пелену зі снігу я дивлюся на трамвай, який зупиняється на моїй зупинці. Побачивши слово «Центр», поволі заходжу, бо переді мною ціла черга пасажирів. Оплачую проїзд, повторюючи все за іншими пасажирами: дати п’ять гривень, забрати квиток, пробити квиток. Зроблено.

Молодий хлопчина, який сидить біля вікна в центрі трамваю, звільняє мені місце. І я сідаю, поставивши дорожню сумку на коліна.
«Невже така стара?» —  думаю, але не засмучуюсь.
Це ж треба —  так пощастило! Сидячи біля вікна, я зможу більше розгледіти. Чи принаймні намагатимусь, бо такого лапатого снігу вже давно не бачила.

Похитування тролейбусу наче вводить мене в транс. Я дивлюся на вузенькі вулички, кольорові дахи, слухаю колоритну говірку людей і відчуваю, як у мене тремтить підборіддя. Лише дві з половиною години в електричці – і ти немов потрапляєш в інший світ. Якою ж я була дурепою, коли прала чергові чоловічі шкарпетки і вислуховувала його монологи про те, яка я в нього зла й негарна.

Стосунки з чоловіком якраз підштовхнули мене все кинути і поїхати сюди. Складно було побороти свій страх і зробити цей крок. Я —  як пташка, клітка якої відкрита, але вона все вперто хоче бути у неволі. Завжди це розуміла, але як змінити – не знала.

Думки про чоловіка проносять крижаний холод по спині. Розумію, що, коли повернуся, то, можливо, отримаю не одного штурхана. Він ніколи не бив мене, але в останні роки, коли дочка переїхала від нас, його руки розв’язалися і гамселять мене. Від люті? Безпорадності? Ні, швидше, від нереалізованості. Я бачу, що, по суті, не дратую його і не заважаю. У нього цілком нормальне життя: зранку подаю йому сніданок, він йде на роботу, де ремонтує холодильники, а далі подаю вечерю. Я не завдаю йому зайвого клопоту. Можливо, своїми бійками він просто хоче викликати у мене якісь емоції, тому що ми вже давно взаємно не кохалися? З цілком адекватного чоловіка він поступово перетворюється на тирана. Розумію це, але що робити?

Нехай буде, як буде. Отримавши свою заробітну плату, я вперше за своє життя витрачу її лише на себе. Буду брати все, що запропонує мені це місто. Ну, принаймні все, що вкладатиметься у суму чотирьох тисяч гривень.

Раптом чиясь рука опиняється у мене на плечі.
—  Міло, це ти?
Я обертаюся на голос і споглядаю чоловіка в елегантному пальті і капелюсі. Хто це? Мілою мене вже більше двадцяти років ніхто не називав.